Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

й позбутися його; крізь них по запаху збіжжя влітку, чи то криги взимку, або ж і багаття восени можна стежити, як одна пора року змінює іншу. Ці шпаринки і призначені для того, щоб ніхто не почувався самотнім. Самотність настає, коли ви заплющуєте очі. А віра приходить до тих, хто наважується ці очі розкрити.

Світляне мереживо вкрило весь пізнаний нею за двадцять років світ. І вона влилася в кожну його нитку. Вона сяяла, бриніла і стала своєю в цій великій та невагомій тканині. Вона вкрила собою весь навколишній край, ніби прихистивши кожну його милю під ніжною, теплою ковдрою, зітканою з гудіння. Вона була повсюди.

Усередині електростанції хурчали і дзижчали турбіни, на згинах електрокабелів та по шибках стрибали й гуртувалися електричні іскорки, схожі на маленькі вогники в лампадках. А машини стояли схожими на святих та церковні хори, і над ними знай спалахували німби, то жовті, то червоні, то зелені. Багатоголосий спів лунав попід дахом і відбивався внизу нескінченними хоралами та кантами. Знадвору вітер гучно шелестів дощем об цегляні стіни і деренчав шибками у вікнах; вона ж усередині лежала на своїй крихітній подушці і раптом ні з того ні з сього заходилася плачем.

Їй і самій було незрозуміло, що стало його причиною: розуміння, прийняття, радість чи то упокорення. Продовжував лунати спів, усе вищий і вищий, а вона й надалі залишалася повсюди. Жінка простягла руку, вхопилася за чоловіка, котрий досі не спав, прикипівши очима до стелі. Може, він також, цієї самої миті, зараз бігав скрізь і водночас? Мережею світла й електричного струму, сили? Та зрештою він і так постійно був усюди. Він відчував себе частинкою цілого, а тому лишався таким врівноваженим. Для неї ж ця єдність стала вражаючою новинкою. Раптом жінка відчула, як його руки пригортають її, вона міцно й надовго притислась обличчям до нього, поки дзижчання й гудіння не дісталися якомога вищої нотки, і аж тоді спокійно, майже до болю виплакалася йому в плече...

Уранці небо над пустелею здавалося напрочуд ясним. Вони тихо вийшли з будинку електростанції, осідлали коней, підтягли попруги і всілися верхи.

Вона вмостилася позручніше, під яскравим блакитним небом. І неквапом замислилася про свою спину, про свою випростану спину, вона поглянула на чужі руки на повідді, і ці руки не тремтіли. Вона бачила далекі гори, і вони не розпливалися в неї перед очима, не блякли на колір. Каміння твердо лежало на камінні, і каміння твердо лежало на піску, цей пісок упевнено торкався диких квітів, а ці дикі квіти впевнено торкалися неба у безперервному єднанні, потоці, всі складники якого були чіткі і цільні.

— Н-но! — гукнув Берті, і в прохолодному та запашному вранішньому повітрі коні поволі рушили з місця, геть від цегляної споруди.

Вона їхала прекрасна, чудово трималася, спокійна як двері, власне, була самим спокоєм. Стишивши ходу на підйомі, вона покликала чоловіка:

— Берті!

— Так?

— Можна... — почала вона.

— Можна що? — не розчув він.

— Можна ми сюди періодично вертатимемося? — кивнула вона в бік станції, що лишилася позаду. — Інколи? Може, якоїсь неділі?

Він поглянув на неї і розважливо махнув головою:

— Гадаю, так. Певно, що так. Мабуть.

І поки вони їхали до міста, вона гуділа-мугикала собі під носа, наспівувала дивний тихий мотив, а він озирався і прислухався до нього, і це був звук, який можна, напевно, чекати від сонячного проміння спекотного літнього дня, коли тепло піднімається з-поміж шпал розжареної колії, навколо стоїть бентежна тиша і повітря аж вирує, крутиться та зміїться; звук трохи мінився в тональності, то піднімаючись, то падаючи, але приблизно на одній і тій самій висоті, але незмінний, мирний і такий дивовижний для вух.

Банка[10]

Переклав Віталій Ракуленко

Це була одна з тих штук, що їх запихають до банки й виставляють напоказ у ярмарковому наметі на околиці маленького, сонного містечка. Таке бліде хтозна-що, яке плаває у спиртовій плазмі, повільно крутиться і все мріє про щось, а розкриті мертві очі дивляться, але не бачать. Надворі вже запала нічна тиша, лиш цвіркали коники та виквакували жаби у вологих болотах. Коли бачиш банку з такою штукою, живіт підскакує так, наче перед очима законсервована відрізана рука у лабораторному бутлі.

Чарлі довго дивився на незвичну річ.

Його великі, грубі, порослі волоссям руки довго тримались за мотузку, ближче якої цікавим заборонялося підходити. Він заплатив свої десять центів і тепер дивився.

Вечоріло. Ліниво і сонно клацав механізм каруселі. Напиначі наметів сиділи за занавіскою, грали в покер, курили і лаялися. Вогні згасали, і на ярмарок опускався літній морок. Люди гуртами й по одному тяглися додому. Десь заграло і тут же затихло радіо, давши спокій широкому зоряному небу Луїзіани.

Чарлі забув про все на світі, окрім блідої штуки, запечатаної у мікрокосмі розчину. Його щелепа відвисла, утворивши на обличчі рожевий рубець рота, з якого визирали зуби; очі його горіли подивом, захопленням і цікавістю.

Хтось пройшов у тіні за його спиною, такий маленький поряд із довготелесою постаттю Чарлі.

— О, — сказала тінь, виходячи на світло лампи. — Ти ще тут, приятелю?

— Ага, — сказав Чарлі, наче крізь сон.

Власник намету віддав належне цікавості Чарлі. Він кивнув на свого старого знайомця з банки.

— Він усім подобається; ну, розумієш, якось по-своєму.

Чарлі потер свою міцну щелепу.

— А не думав ти, ну, продати його?

Очі власника намету розширились і тут же зіщурились. Він пирхнув:

— Нє. Він притягує клієнтів. Вони люблять на таке дивитись, це точно.

Чарлі видихнув розчароване «А...».

— Але, — повів далі власник намету, — якби хтось із грошима...

— Скільки?

— Якби у когось знайшлося... — власник прикидав, показуючи на пальцях і стежачи за Чарлі. — Якби знайшлося три, чотири, чи там сім-вісім...

Чарлі кивав на кожен палець, вичікуючи. Побачивши це, власник підняв ціну.

— ... або ж десять, чи п'ятнадцять...

Чарлі стурбовано насупився. Власник відступив.

— Якби хтось дав дванадцять доларів.:.

Чарлі вишкірив зуби.

— То за них я віддав би його прямо у банці, — договорив чоловік.

— Як цікаво, — сказав Чарлі. — У мене якраз лежить у кишені дванадцять баксів. І я тут прикидаю, як мене поважатимуть, коли я вернусь до себе у Дичу Пусть, притарабаню оце і поставлю на полицю над столом. Ручаюся, народ мене заповажає.

— Ну, знаєш,