Читати книгу - "Поза межами болю"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він простяг руки до далекої блідо-синьої мраки й почав кликати:
— Пальмо, пальмо!..
Вже рік я тебе не бачив...
Як я тішуся тобою!..
Хтось під пальмою на морі...
Човен відбиває від берега... в нім сидить...— боже!..— моя мати!
Гляньте!..
Вона пливе прямо до мене...
Мамо, я, твій син, я тут!..
Я не буду ждати... Скочу в море...
Я попливу тобі настрічу...
Останнім зусиллям зірвався на ноги і прибіг на край безодні, щоб кинутися в глибину.
Але Сабо, що пильно слідкував за ним, ухопив його миттю поперек і не допустив до скоку у провалля.
Бояні впав на землю.
Не міг уже встати.
Жах, розпука й божевілля кричали з його уст:
— Смерть!.. Смерть!.. Боже!.. Зглянься!..
Вони всі станули довкола нього, понурили, голови й мовчали.
Благальними очима дивився Бояні на кожного товариша.
А коли його погляд зустрівся з очима Саба, він прошиваючим голосом закликав:
— Мамо моя!.. Рятуй мене!.. Рятуй мене!.. Ця людина хоче вбити мене.
— Не думай так про мене, товаришу. І з мене людина,— сказав Сабо і глянув на Боянія очима, в яких замерехтіло сяйво співчуття.
Коли Бояні побачив іскру людяності в його очах і почув його теплі слова, велика ясність засяяла в його очах і на обличчі.
Він витягнув до Саба свою руку, що подобала на марний, брудний кусник льоду, й озвався до нього м'якими, лагідними словами:
— Любий Сабо, подай мені свою руку!
Тепер я не боюся смерті.
Кілька хвилин його очі дивилися на товаришів супокійно й погідно, майже радісно, наче кусник синього неба, що показався несподівано над землею серед дикої боротьби стихій.
Нараз якась тінь лягла на його обличчя, й він обізвався тремтячим, ледве чутним, уриваним голосом:
— Прошу вас, товариші: як побачите мою матір... як моя мати питатиме вас за мною... то скажіть їй, товариші, скажіть їй, що... що ви мене ніколи не бачили... й ніколи не чули... нічого про мене...
Коротке хлипання струснуло ним.
— Ні, ні... товариші... не кажіть їй так... перекажіть моїй матері... о, боже... що мені, бідному, їй переказати...?
Привітайте її гарно від мене і... скажіть їй якесь... любе, добре слово від мене...
І скажіть їй, товариші, що я вмер... у теплій хаті... на білій постелі...
Всі останні сльози закрили йому очі у глибоких ямах.
Прошу вас, товариші... поможіть мені встати...
Товариші підняли його.
Синьою, опухлою рукою обтер очі.
Глянув на сірі хмари й закликав, здивований і розчарований:
— Нікого не бачу...
Невже я у сні бачив матір?..
Мамо, не пливи до мене!..
Бо як побачиш мене... то серце тобі з болю трісне...
Будь здорова, мамо... й не плач дуже... за мною...!
Товариші поклали його легенько на замерзлий сніг.
— Зимно мені... зимно... зимно...
Прошу вас, товариші... добийте мене... хай я... довго не мучуся...
Добровський потішав його:
— Не бійся, товаришу. Ти зараз заснеш, і весь твій біль мине.
Незабаром ми всі заснемо, і всім нам разом із тобою буде добре.
Незадовго Бояні заснув і — було йому добре.
Його мати таки прийшла до нього.
І у сні не чув він болю, не видів смерті, лиш усміхався радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій матерній груді.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вони стягнули з трупа товариша убрання й розпалили вогонь.
Довго слухали вони мовчки шипіння вогню з похиленими головами.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поза межами болю», після закриття браузера.