Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

Діставшись до розчинених дверей на протилежному кінці кімнати, він трохи відсунув запону вбік і зазирнув до великої круглої зали з галереєю, що тяглася уздовж стіни на половині висоти між блискучою запоною й високою стелею. Ця зала була мебльована зі справді королівською розкішшю. Посеред неї стояв величезний різьблений стіл із червоного дерева, на якому величалися безліч блюд з екзотичними стравами й глеки з вином. Поряд… Муріло скам’янів — на кріслі, що стояло поряд зі столом, спиною до нього сидів хтось, зодягнений у пурпурні шати, знайомі всім і кожному в королівстві. Широкі рукави приховували руки, що розслаблено лежали на бильцях крісла, голова, прикрита яскраво-червоним каптуром, схилилася набік у роздумі. Саме таким Муріло сотні разів бачив Набонідуса в королівському палаці.

Проклинаючи зрадницьке калатання серця, юнак звів свого меча й підкрався мало не впритул до столу. Яскраво-червона постать у кріслі навіть не ворухнулась. Судячи з усього, обережні кроки юнака лишилися непочутими. Може, Червоний Жрець спить? Останній крок відділяв, Муріла від його ворога, коли той, що сидів у кріслі, підвівся й обернувся.

Ноги в Муріла підкосились, обличчя вкрилося мертвотною блідістю, руків’я меча вислизнуло з обм’яклої долоні, і клинок дзенькнув, дряпаючи мармурову плиту підлоги. Із посинілих губ юнака вихопився пронизливий крик, відлуння якого змішалося з гучним гуркотом тіла, що впало.

У будинку Червоного Жерця знов запанувала тиша.

2

Незабаром після того, як Муріло пішов, Атікус приніс в’язневі тацю, на якій стояла миска з величезним шматком м’яса й глек із пивом. Конан жадібно накинувся на їжу. Поки він їв, Атікус розпочав обхід в’язниці, аби перевірити, чи все йде за планом, і ще раз переконатися в тому, що поблизу немає чогось підозрілого, здатного завадити втечі. Але вже в кінці обходу його перехопив і заарештував патруль гвардійців. Проте Муріло помилявся, гадаючи, що між арештом стражника й запланованою втечею Конана було щось спільне. Причина арешту була інша: сумління Атікуса обтяжувало чимало мерзотних справ, відомості про одну з них саме потрапили до влади. На місце Атікуса заступив інший стражник — тупий і обмежений солдафон, щиро переконаний у тому, що немає на землі справи, важливішої за ту, якою йому довелося займатись.

Щойно нестямний лемент Атікуса замовк удалині; його заступник продовжив обхід. Видовище, що відкрилося його очам у камері Конана, здатне було звести з розуму й менш ревного тюремника: в’язень, скинувши ланцюги, смоктав величезну кістку, час від часу прикладаючись до пузатого глека. Це так уразило стражника, що він забув Про всі інструкції і, замість покликати на допомогу товаришів, негайно вдерся до камери. Це була перша і, разом із тим, остання в його житті службова помилка. Конан розтрощив йому череп недогризком бичачої ноги, відімкнув його ключами двері, устромив за пов’язку на стегнах піднятий із підлоги кинджал і спокійно вийшов назовні. Перестрибнувши мур, що огороджував в’язницю, варвар зупинився, не знаючи, що далі робити. З одного боку, він начебто власноруч звільнився з ув’язнення й тепер нічого нікому не був винен. Але з іншого боку, отой юнак зняв із нього ланцюги й наказав нагодувати — якби цього не сталося, втеча була б неможлива. Прикинувши сяк і так, Конан дійшов висновку, що борг за ним усе ж таки лишився, і, як людина слова, вирішив виконати обіцяне юному аристократові. Але до цього не зміг відмовити собі в задоволенні покінчити з однією невеликою справою.

Відкинувши вбік порвану туніку, він рушив у ніч, на ходу перевіряючи гостроту широкого двосічного кинджала. Він скрадався вулицями й темними площами, доки не дістався до Лабіринту. Тут він полишив сторожкість і пішов далі з упевненістю місцевого жителя. Дорога вела заплутаними закутками, прохідними дворами, ледь помітними стежками. На вулицях Лабіринту не було тротуарів, бруд і всілякі нечистоти вкривали їх товстим шаром огидної рідоти, над яким тут і там підносилися острівці всілякої покиді. Послизнешся — можна було, так і дивись, до щиколоток, або ж і до пояса зав’язнути в цьому кошмарному болоті. Труп людини з перерізаним горлом, який валяється під ногами, був тут теж звичним явищем, що не привертало особливої уваги місцевих жителів. Одне слово, порядні громадяни Аренжуна мали всі підстави, щоб обминати Лабіринт.

Конан, так ніким і не помічений, дістався до мети своєї подорожі, а хтось, кого він дуже хотів побачити, саме збирався піти звідти. Коли кімерієць повернув до знайомого будинку, на верхньому його поверсі дівчина, яка виказала варвара міській варті, прощалася з новим своїм коханцем. Цей молодий горлоріз зачинив за собою двері й попрямував униз рипливими сходами, ним цілком заволоділи думки, вельми характерні для мешканців Лабіринту і пов’язані, головним чином, із привласненням силоміць чужого майна. Як раптом юнак зупинився й позадкував. На голові у нього заворушилося волосся, коли він побачив перед собою нечіткі контури гігантського тіла й хижі очі, що горіли жагою помсти. Люте гарчання було останнім звуком, який він почув, перш ніж розлучився з життям — чудовисько, що причаїлось у темряві, стрибнуло, і гостре лезо розпороло нещасному живіт від низу до верху. Юнак схлипнув і впав на сходи долілиць. Варвар м’яко перескочив через труп — він був схожий на привида, і його очі зловісно виблискували в пітьмі. Він знав, що гуркіт падіння тіла юного злодія був почутий багатьма людьми, але знав також, що мешканці Лабіринту звикли не втручатися в чужі справи.

Передсмертний зойк на сходах не вважався тут чимось особливим, трохи згодом хтось із мешканців будинку обережно визирне й подивиться, що там сталося. Конан вибіг сходами й зупинився перед дверима. Вони були зачинені зсередини, але кинджал, просунутий у щілину між дверима й фрамугою, легко підняв засувку. Він тихо зайшов, зачинив за собою двері й обернувся до ліжка. На ньому сиділа, підібгавши під себе ноги, одягнена в тонку нічну сорочку повія, та, що продала його варті. Збліднувши як полотно, дівчина дивилася на нього, як на гостя з того світу, — вона чула шум на сходах, темні плями на кинджалі сказали їй про все інше. Тепер ішлося про її життя й смерть, і ніколи було витрачати час на оплакування долі коханця. Вона хотіла молити про пощаду, але голос не підкорявся їй. Конан мовчав, він дивився на неї спідлоба й пробував великим пальцем