Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

охороняє сам-один стражник, його можна підкупити. Точніше кажучи, він уже підкуплений. Ось ключі, наразі зніму ланцюги, а коли піду, стражник Атікус відчинить тобі двері. Аби не викликати до нього підозри, ти його акуратно зв’яжеш і покладеш під стінкою. Зробивши це, вирушай до домівки Набонідуса й убий його. Коли з Червоним Жерцем буде покінчено, біжи до Щурячої Нори, там на тебе чекатиме баский кінь і важкий гаманець із золотом — цілком достатньо, щоб назавжди розпрощатися з цим містом.

— Гаразд, знімай мерщій ці кляті залізяки! — зажадав кімерієць. — І скажи стражникові, щоб приніс чого-небудь попоїсти. О Кроме! За весь день у мене в роті крихти хліба Не було, я вмираю з голоду.

— Матимеш усе, але запам’ятай: тобі не можна залишити в’язницю одразу ж після того, як я піду, мені потрібен час, щоб дістатися додому. Ніхто не має здогадатися, що твоя втеча пов’язана зі мною.

Звільнений від оков варвар постав на весь свій гігантський зріст і потягнувся, напружуючи могутні м’язи. Муріло подумав, що не помилився у своєму виборі, — якщо з Червоним Жерцем взагалі до снаги впиратися людині, то такою людиною може бути лише Конан, і ніхто інший.

Юний аристократ, аби впевнитися в тому, що варвар зрозумів його правильно, повторив сказане раніше, потім залишив камеру й наказав Атікусу віднести в’язневі їжу та глек пива. Він знав, що може покластися на Атікуса, — і не тільки через те, що щедро заплатив йому золотом. Муріло тримав його на гачку: варто було лише натякнути владі про деякі гріхи стражника, щоб той негайно потрапив на шибеницю.

Тільки вдома Муріло з полегшенням зітхнув. Набонідус діятиме руками безвольного, недоумкуватого короля — у цьому він був абсолютно впевнений. Королівські стражники ще не сунуть у його двері, отож, жрець нічого не сказав королю — поки що не сказав… Уранці він обов’язково це зробить — якщо, звісно, доживе до ранку.

Муріло не сумнівався в тому, що кімерієць чинитиме за домовленістю, але чи зуміє він справитися з тим, за що взявся… Вже багато хто намагався вбити Червоного Жерця — і всі вони померли таємничою смертю. Щоправда, жоден із них, хоча й були вони всі сильними, жорстокими й сміливими, не міг похвалитися навіть найменшою часткою вовчого інстинкту варвара.

Муріло згадав про заарештованого варвара, коли гарячково шукав вихід зі становища, що склалось, несвідомо крутячи в руках коробочку із жахливим вмістом. Тепер же, наповнивши келиха золотистим вином, він підняв тост за людину на ім’я Конан і за вдале завершення його місії. У келиху ще лишалося вино, коли один із шпигунів примчав зі звісткою, що Атікуса заарештували й посадили до тієї ж в’язниці. Про кімерійця ніхто нічого не чув…

Муріло вдруге за цей вечір відчув, що в нього від. жаху холоне кров у жилах. Йому раптом здалося, що за цим теж стоїть Набонідус, що Червоний Жрець — не людина, а демон, здатний читати думки своїх жертв, немов розкриту книгу, смикати за струни, на яких усі вони танцюють, наче ляльки.

Відчай породжує рішучість. Муріло схопив меча, загорнувся в сірий плащ, вибіг через потайні двері й зник у темряві спустілих вулиць. Було близько півночі, коли він дістався мети — будинок Набонідуса чорною брилою бовванів посеред величезного саду, обгородженого високим муром. Подолати кам’яний бар’єр було не так уже й складно, але Муріло не сумнівався в тому, що найбільші труднощі очікують на нього за муром. Він і гадки не мав, чого було слід боятись, — розказували, що садом никає кровожерливий пес, який час від часу роздирає на шматки нещасних злодюжок, котрі забрідають туди через недоумство. Але що, окрім пса, могло причаїтися за муром, він не знав і не хотів про це навіть думати.

Люди, яким доводилось у справах державної ваги відвідувати цей будинок, захлиналися від захоплення, змальовуючи пишне вбрання кімнат і залів, але розгублено замовкали, коли йшлося про слуг. По суті всі вони бачили лише одного слугу: високого мовчазного дідуґана на ім’я Джока. Крім нього, у будинку був, мабуть, ще хтось, очевидно, раб: багато хто звернув увагу на шум, що долинав інколи з внутрішніх кімнат, але винуватця його не бачив ніхто. Проте, що б там не говорили, найдавнішою людиною в цьому будинку був сам господар — Червоний Жрець Набонідус. Його надзвичайні здібності інтригана й підтримка, якої надавали йому навіть з-за меж королівства, швидко висунули його на перше місце в державі. Народ, канцлер і король, наче безвольні ляльки, сіпалися на нитках, кінці яких міцно стискала рука Червоного Жерця.

Муріло видерся на мур, зіскочив у сад і причаївся під кроною найближчого дерева, що тихо шелестіло густим листям. Силует будівлі чітко вирізнявся на тлі нічного неба, жодної іскорки світла не було видно у вікнах. Юнак обережно продирався крізь колючий чагарник, його розпалена уява заповнювала все навколо таємничим життям — він напружено чекав того моменту, коли з темряви кинеться до нього напружене в стрибку тіло величезної тварини. Муріло вельми сумнівався в тому, що його меч зупинить люту атаку бестії, але відступати не збирався — зрештою, чи не однаково, померти під сокирою ката чи в пащі розлюченого пса.

І раптом він перетнувся через щось масивне й водночас м’яке. Юний аристократ нахилився, намагаючись розгледіти в зоряному світлі несподівану перешкоду, — і відсахнувся з жаху. Біля йогощг лежав труп величезного пса. Шия собаки була скручена, а на тілі зяяли криваві рани, схожі на сліди укусів, залишених чиїмись гігантськими щелепами. Юнак перелякано озирнувся, його тіло пройняв дрож, але він уперто просувався вперед, прямуючи до зануреного в тишу й морок будинку. Перші ж двері, які він обережно штовхнув, виявилися відкритими. Він сильніше стиснув руків’я меча й переступив через поріг. Тут починався довгий напівтемний коридор, слабо освітлений промінчиками світла, які проникали крізь запону, що прикривала вхід до зали.

Мертва тиша висіла в повітрі.;

Муріло прокрався коридором і припав до щілини в запоні — перед його очима постала яскраво освітлена кімната з вікнами, ретельно затягнутими оксамитовими шторами. У кімнаті нікого не було. Нікого, якщо мати на увазі живих людей, бо на безформній купі переламаних, спотворених меблів і зідраної зі стін драпіровки, що валялася посеред кімнати, лежала мертва людина. Вона лежала на животі, і її голова була неприродно повернена так, що підборіддя стирчало через плече. На обличчі мерця застигла лиха усмішка. Уперше цієї ночі Муріло відчув, що його рішучість слабне. Він невпевнено озирнувся, але перспектива сокири й