Читати книгу - "Княгиня Ольга"

—    Вона все на світі знає. Подивиться лиш на хворого — і вже видужав. Дитина криком заходиться — вона рукою поведе — і все знімає... Зуб заболить — відразу і вгамує... Сина собі прийняла — тепер його навчає чародійства.

—    Як се? Сина можна тільки народити! — дивується Гордина.

—    Звичай такий є у деревлян. Самітні жінки беруть собі в сини кого захочуть, малого отрока чи навіть уже старшого хлопця. І все їм роблять, як справжні матері. І на одяг тчуть полотно, і дбають про взувачку, і яке є багатство у тої жінки — все йому у спадок лишається. А наша чародіїця у спадок своєму названому синові має передати чародійство.

—    Овва! — аж підскочила від радости бояриня.

—    Так, так. Тільки не кожен може бути названим сином у чародіїці. Не всім дано опанувати ту силу. Кажуть, що та сила йде від Чорнобога, хоча відунки її на добро кидають. А якщо захоче, то й во зло людині ту силу пошле! Але все одно доля її гірка: на тому світі вона вічно горітиме у вогні. Якщо син перейме її силу, то й він, коли помре, теж буде у пекельному вогні.

—     Якже — за добро людям і приймати кару? — дивується Гордина. Радість пригасла в її очах.

—     Є тільки один рятунок для чародіїці. Коли помиратиме, син її має добити тризубими вилами. Тоді її душа врятується від пекла...

—     А душа сина?

—     Вовіки горітиме у вогнищі Пека... Але коли і його вилами...

Ще не знала, для чого, але Гордина вирішила розшукати ту чарівницю. Та ще захотіла погомоніти із жоною Маломира, молодою княгинею. Заводила з нею ту саму балачку.

—     Хочеш бути київською княгинею?

—     А навіщо? — блимала сита, яко телиця, княгиня маленькими зажирілими очицями.

—     Як навіщо? Щоби повелівати! По закону, ти і є київська княгиня.

—     Ге-ге-ге,— трусився від сміху, що булькав десь у нутрощах, її округлий живіт.— Хіба?

—     Маломир — нащадок київського князя. Має забрати стіл!

Княгиня знову гигикала, і на тому розмова уривалась. Не було в цих жінок ніякісінького честолюбства! Щоправда, Малко кинув своїм боярам:

—   Гине країна Київська від чужаків. Гине!.. Оскверняється і земля наша, і віра...

Бояри перезирнулись — що б то означило, що Малко згадав свою занедбану отчину? Чи князь щось намислив?

—     Мовлять, бояриня Гордина шукає для сина свого невісту. Накинула оком на твою старшу дочку.

—     Та вона ще не доросла! І хто така та бояриня?

—     Олегова любаска.

—     Не княже діло своїх дочок за боярчуків чужих віддавати! — розсердився Маломир. Бояри згідливо хитали головами, але запам'ятали, що і їм не родичатись із князем. Забув уже, якого роду сам!..

—     Мовлять іще, ніби київська княгиня, та, що судилась тобі, нині у полоні у варяжинів.

—     Чув про се.

—     Треба свою правду взяти — і княгиню захистити, і свою отчину повернути...

Маломир звів гордовито свою кучеряву голову. Його жваві блакитні очі зблиснули. Ожила в ньому надія! Думці заворушились — і справді, добра-таки нагода є у їхнього князя!..

—     За Свенельдича забули! — загомоніли врізнобій. Той Свенельдич тримав над деревлямською землею варязькі тенета.

—    Перекупити, він на золото падучий,

—    Але є Києві тисяцький Щербило. Того не купиш.

—    Набрався вже по вуха, Той буде за княгиню стояти.

—     Та що ви, було б у нас золото, того Щербила на таці принесли б сюди!..

Де взяти золота? У деревлянських князів Ніскиничів не було його ніколи,  3 діда-прадіда сиділи на місці, свою землю боронили, багатіли від своєї землі і від лісу — у чужі краї не ходили.

Усе, що колись набрав Оскольд, осіло в Києві, Малкові не дісталось. Коли б повернув київську отчину, повернув би і скарб.

Таки не вмирала віками надія деревських бояр вознестись над багатим Києвом.

Маломир сказав:

—    Пошлемо сольбу до київської княгині. Візьмемо її під захист від варяжинів. А не захоче, приведемо сюди силою.

—    Мудро!..

Уже ввечері Гордина довідалась, що Маломир зробив відмову її синові. А на світанні її в Іскоростені не було. Подейкували, що кидала на їхні голови розлютовані прокляття. О, нищівна любов материнська, чи знаєш, що нищиш себе?

Боярина Гордина щезла, а її тінь ще довго ширяла над стольним градом деревлян. Люди баяли, що від її проклять почала падати на ноги худоба, корови всуціль перестали доїтись. Мор пішов морити людей, а найперше дітей. Померла тихо в ту нежитовицю і стара Ярка. Увечері перед тим пішла чогось до сина, до Малка свого. Посиділа на лавиці, розглядала його ніби здивовано. І сказала ні до кого;

—    Якби царівна тоді добралась, був би ти царем.

—    Ти про кого, бабусю? — спитав її малий хлопчик, онучок Добриня.

—    Про вітця твого, онучку.

—   Не слухай ту казку! — прикрикнула на отрока молода княгиня-уличанка.

Бабця Ярка пішла. Вляглась спати — і не прокинулась. Відлетіла її душа в Урай. А по Іскоростеню шелестів таємний пошепт, що Ярку звела зі світу ота бояриня, котра сватала свого сина. Немовби хтось бачив, як опівночі над градом кружляла велика мітла, а на ній сиділа ота бояриня — такий самий ніс довгий і гачкуватий і довгі кістляві пальці на руках.

Інші додавали, що та бояриня і в Київ отак прилітала на мітлі, хотіла згубити київську княгиню, та не вдалося.

Білобог те все побачив, вихопив срібну чару з отрутою, яку приготувала ця люта бояриня. Випив сам — і впав мертво. Коли почали ховати, побачили, що то був не Білобог — де ж бо є таке, щоб помирали боги! А був то ніби знаменитий київський Книжник... Котрий схолу мав і котрий писав свій пергамен... Отаке буває на світі!..

* * *

Всьому виною були болгарські посли. Вони перестріли його у гирлі Дунаю, низько кланялись, просились до розмови. З лодій тягли великі дари князеві руському, кидали до ніг набиті добрами міхи і благали, аби він не йшов у їхню Болгарську країну. Оповідали, що ромейський імператор погрожував їхньому цареві Петрові відібрати царську корону, якщо він хоч раз пропустить через свою землю мадярську орду чи когось іншого до порубіжжя імперії. Цар Петро і Сурсубул ледве відкупились від мадярів — самі ж болгари не хотіли воювати і не було чим воювати, А тепер, коли і руси пройдуть через