Читати книгу - "Стів Джобс"

— Тато якось сказав мені: «Завжди намагайся бути посередині»,

- згадував Стівен Возняк. — Я ніколи не прагнув вершин, яких до-сяг Стів. Мій батько був інженером, і це те, ким я прагнув бути. Я був занадто скромним, щоби стати бізнес-лідером рівня Стіва.

Вже у четвертому класі Возняк був, як він сам каже, «електроні-ком». Хлопчині було набагато легше бавитися із транзисторами, аніж спілкуватися з дівчатами. Він починав справляти враження зацикленого бовдура, якого ніщо, окрім мікросхем, не цікавить. У віці, коли Джобс гадав, як працює вугільний мікрофон (батько не зумів пояснити принцип його роботи), Возняк використовував напівпровідники для творення переговорної системи, що включала у себе також підсилювачі, реле, електронні лампи та передавачі і яка зв’язувала дитячі кімнати шести сусідських будинків. А у віці, коли Стів Джобс складав найпростіший радіоприймач, Возняк працював над радіо Hallicrafters, яке, маючи функції як прийому, так і передачі сигналу, було найскладнішою аматорською радіосистемою того часу.

Воз завжди любив почитати журнали з електроніки, які виписував його батько. Особливо його зачаровували історії про нові комп’ютери, скажімо, потужний ENIAC (електронно-обчислю-вальна машина, створена в 40-х роках XX ст. у СІЛА. - Прим. пер.). Оскільки юний Возняк чудово розбирався в Булевій алгебрі, його захоплювала аж ніяк не складність комп’ютерів, а навпаки — те.

наскільки просто вони були зроблені, у восьмому класі юнак сконструював калькулятор, який на десяти мікросхемах містив сотню транзисторів, дві сотні діодів і стільки ж резисторів. Возняк отримав за нього головну нагороду на місцевому конкурсі з електроніки (під егідою ВПС СІЛА), і це при тому, що в конкурсі брали участь навіть учні дванадцятих класів.

Воз став майже самотнім, коли хлопці його віку почали зустрічатися з дівчатами і ходити на вечірки — заняття, що для нього були набагато складніщі, аніж паяння мікросхем.

- Коли раніще я був у центрі уваги, любив із хлопцями покататися на велосипеді й усяке таке, то тепер раптом опинився в соціальній ізоляції, — згадує Стівен Возняк ті часи. — Не було навіть із ким словом перекинутися.

Та він знайщов себе в усіляких підліткових витівках. У дванадцятому класі зробив електронний метроном - один із тих тікаючих пристроїв, які часом використовують, навчаючи музиці, — він звучав, наче бомба з годинниковим механізмом. Тож хлопець зняв етикетки з кількох великих батарейок, зв’язав ті батарейки докупи та залишив в одній із шафок гардеробу. Він налаштував усе таким чином, щоби тікання пришвидшувалося, коли шафка відкривалася. Трохи згодом того дня його запросили до кабінету директора. Він подумав, що знову переміг у шкільному конкурсі з математики. Натомість йому довелося відповідати на питання поліцейських. Коли пристрій знайшли - відразу покликали директора, той його схопив і, притиснувши до грудей, чимдуж побіг на футбольне поле, де мужньо від’єднав проводи. Воз намагався стриматися від сміху, але йому так і не вдалося. Його відправили у виправний заклад для малолітніх правопорушників, де він провів одну ніч. Це був досвід, який добре закарбувався в його пам’яті. Інших «в’язнів» він навчив, як можна від’єднати провід від пастельних вентиляторів, натомість під’єднавши їх до ґрат, щоб, коли хто їх торкався, його било струмом.

Удар електрострумом був для Возняка за знак пошани. Він гордо називав себе інженером-електроніком, а це значило, що удари струму були для нього буденщиною. Якось він виготовив настільну гру типу рулетки, де четверо гравців ставили великі пальці у спеціальні пази і, коли кулька зупинялася, одного з гравців «било» невеликим зарядом електроструму.

- Електронщики не побояться зіграти в цю гру, а програмісти злякаються, - зауважував Возняк. (Обігруються англійські словосполучення hardware guys і software guys. — Прим, пер.)

Навчаючись у випускному класі, Возняк також підробляв у Sylvania і вперше отримав там змогу попрацювати з комп’ютером.

Він сам опанував мову програмування Fortran і вивчив інструкції до більшості відомїіх на той час комп’ютерних систем. Потім він вивчав технічні характеристики найновіших мікрочипів і намагався перебудувати комп’ютери, використовуючи ці досконаліші складові. Він ставив собі завдання відтворити якусь комп’ютерну схему, використовуючи менше деталей, але зберігаючи всі її властивості. Кожного вечора він намагався вдосконалити схему, шо була розроблена напередодні. Під кінець останнього року в школі він став справжнім майстром.

- Я міг спроектувати комп’ютер, використовуючи вдвічі менше чинів, аніж фірма-виробник відповідної моделі, але всі ці розробки були лише на папері, — каже Возняк.

Він ніколи не розповідав про свої досягнення друзям. Зрештою, більшість сімнадцятирічних цікавилася зовсім іншим.

Ще у випускному класі Возняк якось побував у Колорадському університеті. Хоча того дня університет був закритий (якраз був День подяки), йому вдалося знайти студента інженерного факультету, який погодився провести невеличку екскурсію їхніми лабораторіями. І потім Воз благав батька дозволити йому вступити саме в той університет, хоч плата за навчання там була значно вишою, ніж їхня сім’я могла собі дозволити. Вони зійшлися на такій угоді: йому дозволять один рік там повчитися, після чого він переведеться в місцевий технікум Де Анца. Але, прибувши в Колорадо восени 1969-го, він стільки часу дурникував (наприклад, роздруковуючи гори листівок з написом «Ніксона - геть!»), шо провалив кілька іспитів і отримав догану. Крім того, на створену ним програму з обрахунку чисел Фібоначчі було витрачено стільки комп’ютерного ресурсу, шо йому навіть погрожували виставити за це окремий рахунок. Зважаючи на всі ці обставини й пам’ятаючи угоду з батьками, під кінець навчального року Стівен був психологічно готовий повернутися додому та продовжувати навчання у місцевому технікумі.

Після доволі спокійного року в Де Анца Возняк узяв академвід-пустку, шоби трохи підзаробити. Він знайшов роботу в компанії, шо займалася виготовленням комп’ютерів для Каліфорнійського вівділення транспортних засобів (аналог МРЕВ ДАІ в Україні. — Прим, пер.), де один із колег зробив йому чудову пропозицію: він забезпечує Возняка необхідними запчастинами, а той робить комп’ютера, якого спроектував на папері. Стівен Возняк вирішив використати мінімально необхідну кількість чипів — по-перше, це було додатковим випробуванням, по-друге, він не хотів зловживати шедрістю свого товариша.

Значну частину роботи було зроблено в гаражі його знайомого

— Білла Фернандеса, який жив поруч та все ще вчився у Гоумстед-ській школі. Щоби робота йшла легше, вони її скрашували величезною кількістю випитого лимонаду, потім їздили на велосипедах до найближчого супермаркету Safeway, шоби здати пусті пляшки, а на отримані гроші купити ще лимонаду.

-