Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

І навпаки, той, хто віщує погану погоду, викликає в нас тільки лихі, мстиві почуття.

— Ну як, випогодиться? — бадьоро питаємо ми, проїжджаючи мимо.

— Ой, навряд, папе; боюся, що завзялось на цілий день, — відповідає він, хитаючи головою.

«Дурень старий, — бурчимо ми собі під ніс. — Багато він тямить!»

А якщо його пророцтво справджується, ми вертаємось додому ще сердитіші на нього, з невиразним почуттям, що це він якимось чином і винен.

Але того дня, коли ми мали вирушати, ранок був та-кий погожий і сонячний, що жахливі погрози на взірець «барометр падає», «атмосферні збурення проходять вигнутим фронтом над Південною Європою» та «тиск підвищується», які Джордж вичитував з газети, не дуже бентежили нас; і він, побачивши, що однаково не зіпсує нам настрою і тільки марнує час, ухопив цигарку, яку я старанно скрутив для себе, і пішов.

А ми з Гаррісом, доївши те, що було на столі, повиносили наше дорожнє манаття на ганок і стали там, дожидаючи візника.

Багажу в нас, коли ми склали весь його докупи, виявилось таки чималенько. Валіза, маленький саквояжик, два кошики, великий згорток пледів, чотири чи п'ять плащів, кілька парасольок, потім ще диня в окремій сумці (бо нікуди не влазила), кілька фунтів винограду в другій сумці, японська паперова парасолька й сковорода з довгою ручкою. Вона теж нікуди не влазила, і ми просто загорнули її в папір.

Отже, купа вийшла велика, і ми з Гаррісом чомусь соромилися того, хоч я сам не розумію, чого тут соромитись. Як на те, довго не проїздив жоден візник, зате вуличних хлопчаків проходило доволі, і вони, видимо зацікавлені, спинялися.

Перший нагодився Бігсів хлопець. Бігс — це наш зеленяр; він має дивовижний хист вишукувати і наймати найрозбещеніших, найзіпсутіших хлопців-посланців, яких лишень породила цивілізація. Тільки-но в нашій околиці з’явиться якийсь особливо видатний шибеник, ми вже знаємо, що це новий Бігсів хлопчак. Мені казали, що коли сталось убивство на Грейт-Корем-стріт, на нашій вулиці відразу вирішили, що без Бігсового хлопця (тодішнього) там не обійшлося; і якби на суворому перехресному допиті, що вчинив йому господар будинку № 19 (за участю господаря будинку № 21, що випадково стояв тоді на ганку), — якби на тому допиті він не зміг довести свого цілковитого алібі, було б йому непереливки. Тодішнього Бігсового хлопця я не знав, але якщо судити по його наступниках, я особисто не надав би цьому алібі великої ваги.

Так ось, як я вже сказав, із-за рогу показався Бігсів хлопець. Коли він уперше з’явився в полі нашого зору, видно було, що він дуже поспішає; але, вгледівши Гарріса, мене, Монтморенсі й наші речі, він стишив ходу й витріщився на нас. Ми з Гаррісом відповіли сердитим поглядом. Чутливішу натуру це, може, й уразило б, але Бігсові хлопці, як правило, не дуже вразливі. Хлопець став на мертвий якір за крок від нашого ганку, зіперся на поруччя, вибрав соломинку пожувати і прикипів до нас очима. Видно, збирався додивитись усю виставу до кінця.

За хвилинку на тому боці вулиці з’явився бакалійників хлопець. Бігсів гукнув до нього:

— Агов! У сорок другому з першого поверху вибираються!

Бакалійників хлопець перейшов вулицю і зайняв позицію по другий бік ганку. Потім коло Бігсового хлопця зупинився юнак із взуттєвої крамниці; а наглядач над порожніми бляшанками з «Синіх стовпів» обрав незалежну позицію край тротуару.

— Голодувати не збираються, еге? — озвався юнак із взуттєвої крамниці.

— Овва! І ти б узяв із собою дещицю, — відказав хлопець із «Синіх стовпів», — якби надумав перепливти човном Атлантичний океан.

— Та ні, вони не попливуть через океан, — устряв Біг-сів хлопець. — Вони виряджаються на розшуки Стенлі[4].

На той час уже зібралась чимала купка людей, і всі допитувались одне в одного, що сталося. Частина присутніх (молодші й легковажніші) вважали, що це весілля, і показували на Гарріса як на молодого; а старші й серйозніші схилялись до думки, що це похорон і що я, мабуть, небіжчиків брат.

Нарешті навернувся вільний візник (на нашій вулиці вільні візники, коли їх вам не треба, проїздять, як правило, тричі за хвилину, і вистоюють, дожидаючи пасажирів, і пройти не дають). Ми убгали в кеб свої речі й самих себе і, викинувши кількох друзів Монтморенсі, що, очевидно, заприсяглись ніколи не розлучатися з ним, від’їхали. Натовп проводжав наш кеб веселим криком, а Бігсів хлопець на щастя пожбурив услід за нами морквину.

Об одинадцятій годині ми приїхали на Ватерлооський вокзал і спитали, від якої платформи відходить поїзд об одинадцятій п’ять. Звичайно, ніхто того не знав; на Ватерлооському вокзалі ніхто ніколи не знає, від якої платформи який поїзд відходить, і куди йде поїзд, що має зараз відходити, і взагалі там про поїзди ніхто нічого не знає. Носій, що взяв наші речі, гадав, що поїзд має відійти від другої платформи, але інший носій, із яким наш спинився порадитись, чув десь, ніби від першої. А черговий по вокзалу був переконаний, що наш поїзд відійде від приміської платформи.

Щоб з’ясувати остаточно, ми піднялись на другий поверх і спитали начальника служби руху. Той сказав, що ось-ось тільки говорив з чоловіком, який запевняв, ніби бачив той поїзд біля третьої платформи. Ми подались на третю платформу, але тамтешнє начальство заявило, що це, мабуть, скорше саутгемптонський експрес або ж він-дзорський кільцевий. Але воно було певне, що це не кінгстонський поїзд, хоча й не могло пояснити, звідки в нього така певність.

Тоді наш носій сказав, що треба, мабуть, іти на верхню платформу; він, здається, вже здогадався, який це поїзд. Отож ми рушили на верхню платформу, побачили машиніста й спитали, чи це не він їде до Кінгстона. Він відповів, що точно сказати не може, але гадає, що так. Ну, а якщо не об одинадцятій п'ять до Кінгстона, то вже напевне о дев'ятій тридцять дві до Вірджінія-Вотер або ж

о десятій нуль нуль експресом до острова Уайт, чи ще кудись у тому напрямі — коли приїдемо, тоді побачимо. Ми тицьнули йому в руку півкрони й попросили, щоб він їхав об одинадцятій п’ять до Кінгстона.

— Однаково на цій залізниці ніхто не добере, хто ви такий і куди їдете, — запевнили ми. — Дорогу ви знаєте, отож рушайте помаленьку, та й довезете нас.

— Ну що ж, панове, — відповів добряга машиніст. — Справді котромусь поїздові треба їхати до Кінгстона, то чом не моєму? Давайте сюди ваші півкрони.

Отак ми добрались до Кінгстона Лондонською Південно-Західною. залізницею.

Згодом ми дізналися, що той поїзд насправді