Читати книгу - "Полліанна"

Жінка знову сіла, як струна.

— Ти, мабуть, найдивовижніша дитина з усіх, кого я знала! — вигукнула вона. — Ану підійди до вікна і підніми фіранку, хочу тебе роздивитися!

Полліанна підвелася і засміялася, проте здалося, що вона трохи засмутилася.

— О, тоді ж ви побачите моє ластовиння, — важко зітхнула вона, підходячи до вікна, — і це тоді, коли я тільки-но почала радіти, що в цій напівтемряві його зовсім не видно. Ну от, тепер ви можете… О! — раптом вигукнула вона із неабияким захопленням. — Тепер я рада, що ви захотіли побачити мене, бо і я можу вас бачити! А мені ніхто й не казав, що ви така гарна!

— Я гарна? — ледве вимовила шокована жінка.

— Ну звісно! Хіба ви не знали? — мовила Полліанна.

— Не знала, — сухо зауважила місіс Сноу. Вона жила на світі вже сорок років, і останні п'ятнадцять тільки те й робила, що висловлювала своє незадоволення з того чи іншого приводу. Жінка була настільки цим зайнята, що не мала часу радіти звичайним речам, які її оточували.

— У вас же такі гарні й великі очі! Вони темні, як і ваше чудове кучеряве волосся, — захоплено говорила дівчинка. — Мені так подобаються чорні кучері! (Це одна з речей, які я обов'язково матиму, коли потраплю на небо.) А ще у вас на щоках просто чудові рум'янці. Звісно, ви справжня красуня, місіс Сноу! Думаю, ви й самі б це помітили, якби поглянули в люстерко.

— У люстерко! — у відчаї простогнала хвора, відкидаючись на подушки. — На жаль, я нечасто дивлюся в нього, та і ти б, мабуть, не дивилася, якби була змушена лежати в ліжку, як я!

— Звичайно, — співчутливо погодилася Полліанна. — Але стривайте, я сама вам покажу! — вигукнула вона, підбігаючи до трюмо й беручи маленьке люстерко.

Повернувшись до ліжка хворої, вона раптом зупинилася й уважно оглянула жінку.

— Знаєте, якщо ви не проти, я трохи вас причешу, а вже потім подивитесь у люстерко, — запропонувала дівчинка. — Можна вас розчесати?

— Що ж, гаразд, якщо ти так хочеш, — буркітливо дозволила місіс Сноу, — але зачіска все одно довго не протримається.

— О, дуже вам дякую! Я просто обожнюю робити зачіски, — зраділа Полліанна, акуратно поклавши люстерко й узявши гребінця. — Сьогодні багато не вдасться зробити: надто вже я хочу, щоб ви швидше побачили, яка ви гарна, але якось я зроблю вам по-справжньому розкішну зачіску, — продовжувала дівчинка, ніжно пропускаючи кучері жінки між пальцями.

Кілька хвилин Полліанна старанно працювала, начісуючи, розпушуючи волосся, ефектно викладаючи кучері. Врешті вона підбила подушку, щоб жінка могла якнайзручніше на неї спиратися. Тимчасом хвора похмуро коментувала весь процес, абсолютно не вірячи в його успішність. Однак під кінець у її голосі почало вчуватися хвилювання.

— Ну от! — нарешті вигукнула Полліанна, вхопивши із вази, що стояла біля ліжка, рожеву гвоздику й прикрасивши нею зачіску. — Тепер ви можете собою помилуватися! — І вона подала жінці люстро з тріумфальним виглядом.

— Гм, — тільки й змогла сказати хвора, уважно вивчаючи своє відображення. — Взагалі-то мені більше подобаються червоні гвоздики, та яка різниця, якщо до вечора квітка все одно зів'яне.

— Але ви маєте навіть радіти, що квіти в'януть! — засміялася Полліанна. — Адже тоді щодня у вазі з'являються нові. Мені подобається, коли ваше волосся таке пухнасте, — із задоволенням закінчила вона. — А вам?

— Гм, можливо, та все одно зачіска довго не протримається, коли постійно лежиш на подушці, як це я.

— Звісно, не протримається, але це теж на краще, — задоволено кивнула Полліанна, — бо ж тоді я зможу зробити вам зачіску знову. У будь-якому разі ви маєте радіти, що у вас чорне волосся, на білій подушці воно має кращий вигляд, аніж світле, як-от у мене.

— Так-то воно так, та мені ніколи не подобалося чорне волосся — на ньому помітна кожна сива волосина, — бурчала місіс Сноу, однак не відводила очей від люстерка.

— Я обожнюю чорне волосся! Ах, якби ж і в мене таке було, — зітхнула Полліанна.

Місіс Сноу опустила люстро й роздратовано повернулася до дівчинки.

— Воно б тебе геть не тішило, якби ти була мною! Тебе б не тішило ані волосся, ані будь-що інше, якби доводилося днями лежати тут, як я!

Полліанна замислилась, насупивши брівки.

— Так, тоді б було значно важче це робити, — міркувала вона вголос.

— Робити що?

— Радіти.

— Радіти, коли лежиш у ліжку хвора, і так день у день? Не думаю, що це можливо, — мовила місіс Сноу. — Скажи, чому я маю радіти, коли зі мною таке трапилося?!

На превеликий подив місіс Сноу, Полліанна підстрибнула й плеснула в долоні.

— Що ж, це й справді не так уже й просто! Зараз мені час іти, але я думатиму всю дорогу додому, і можливо, наступного разу, коли прийду до вас у гості, я вам розповім! Бувайте! Я чудово провела з вами час! — вигукнула дівчинка, виходячи з кімнати.

— Гм, я ще ніколи такого не чула! І що вона мала на увазі? — бубоніла місіс Сноу, дивлячись на двері, у які щойно вийшла дівчинка. Жінка знов узяла люстерко і почала скептично себе роздивлятися.

— А ця мала і справді вміє робити зачіски, — стиха мовила хвора. — Я ще ніколи не мала привабливішого вигляду. Та який у цьому сенс? — зітхнула жінка, опустивши люстерко на ліжко й відкинувши голову на подушку.

Трохи пізніше, коли до кімнати зайшла її донька Міллі, люстерко все ще лежало на ліжку, але було ретельно заховане у складках ковдри.

— Мамо, фіранки підняті! — здивовано вигукнула Міллі, переводячи погляд з фіранок на гвоздику у волоссі матері.

— А що тут такого? — бурчала хвора. — Якщо я хворію, це зовсім не означає, що я маю просидіти все життя у темряві, чи не так?

— Н-ні, звичайно ж, ні, — одразу ж запевнила її донька, беручи до рук пляшечку з ліками. — Просто я вже давно пропонувала тобі розміститися у світлішій кімнаті, а ти постійно відмовлялася.

На це місіс Сноу нічого не відповіла. Вона перебирала мереживо на своїй нічній сорочці. А потім засмучено мовила:

— Гадаю, хтось міг би подарувати мені нову нічну сорочку— наприклад, замість баранячого бульйону!

— Мамо!

Міллі від здивування аж слів забракло. У шафі за її спиною лежали дві нові нічні сорочки, і вже кілька місяців вона марно вмовляла матір одягнути якусь із них.

Розділ 9, у якому йтиметься про Незнайомця

Наступного разу коли Полліанна зустріла Незнайомця, йшов дощ. Незважаючи на це, вона, як завжди, привітала його сяючою усмішкою:

— Погода сьогодні