Читати книгу - "Леонід Кравчук"

ним республіка вийшла з цієї геополітичної халепи з якнайменшими втратами. І Єльцин не був винятком. До того ж він, як на мене, сподівався, що нове утворення стане тим універсальним важелем, за допомогою якого він контролюватиме інші республіки. Безсумнівно, Єльцин розраховував, що Москва й надалі домінуватиме на одній шостій земної кулі. І ніколи цього не приховував».

У новообраного президента України були свої міркування, що не збігалися з міркуваннями президента Росії. Якщо Єльцин бажав з допомогою майбутньої співдружності контролювати інші республіки, то Кравчук, навпаки, вважав, що нове утворення допоможе Україні позбутися контролю з боку Москви. Напередодні проголошення незалежності він заявив: найефективніше запобігти новим заколотам зможе тільки побудова власної держави. На думку Леоніда Макаровича, вони з Єльциним потребували взаємної допомоги. Він був зацікавлений мати Кравчука союзником у боротьбі за владу. Кравчук намагався з його допомогою нарешті зробити незалежність України повноцінною, уникаючи при цьому небажаного розриву економічних зв’язків і не наражаючись на ще небажаніші конфлікти з Москвою. Крім того, обидва вбачали у збереженому Союзі потенційну загрозу відновлення комуністичного режиму. Адже обоє були дуже добре обізнані зі специфікою комуністичної системи, отже, мали повне право її не сприймати. Станіслав Шушкевич підтримував Кравчука з Єльциним. З одного боку, хід його думок з приводу подальшої долі Союзу був приблизно таким самим. З іншого – президент Росії мав на нього колосальний вплив. Саме білоруський керівник запропонував російському та українському колегам зустрітися на його території для подальшого обговорення планів щодо створення майбутньої Співдружності.

Розвал СРСР «на трьох»

Отже, після 1 грудня залишилася єдина нерозв’язана проблема – як Білорусії та Україні вийти з СРСР. Він уже фактично припинив своє існування як держава, але досі залишався суб’єктом міжнародного права і тому, з точки зору геополітики, все ще був реальністю. Механізму виходу не існувало, прецедентів – також. Була одна суттєва правова зачіпка. Конституція передбачала право на самовизначення, аж до відокремлення. Але як реалізувати це декларативне право, було невідомо. Всеукраїнський референдум надав Україні можливість використати це право. Воля народу, офіційно закріплена підсумками референдуму, дозволяла перетворити умовну конституційну тезу на безумовний правовий механізм. Таким чином питання про приєднання України до нового Союзного договору відпадало автоматично. Більше того, країна фактично відкривала шлях виходу з СРСР для інших новоутворених незалежних держав. Але треба було узгодити дії, тому Кравчук розумів, що на нього чекають довгі та нелегкі переговори. Ще раніше невелика група політиків та чиновників за його дорученням відпрацьовувала план конфедеративної угоди, який Кравчук із Єльциним марно намагалися запропонувати Горбачову. Після ГКЧП Леонід Макарович вирішив повернутися до тих розробок, але дав завдання дещо скорегувати схему, пристосувавши її до нових політичних обставин.

Єльцина, Шушкевича і Кравчука пізніше звинувачували в тому, що трійця не розуміла наслідків підписання Біловезьких угод – мовляв, вони не були повною мірою поінформовані про рівень інтеграції в СРСР, не усвідомлювали реальний рівень взаємної економічної залежності республік. Насправді всі «змовники» добре володіли цифрами. Але СРСР у кожному разі був приречений. Проблема якраз і полягала в тому, щоб відшукати механізм, який дозволив би республікам пережити цю неминучу подію з якнайменшими економічними втратами. Процес розриву економічних зв’язків почався ще за радянських часів і ставав дедалі безладнішим. Під час переговорів у Біловезькій Пущі лідери домовилися, що країни СНД консультуватимуться з економічних питань, обговорюватимуть шляхи проведення реформ, узгоджуватимуть власні дії. Наприклад, Леонід Кравчук запропонував на певний час ввести єдину грошову одиницю – перехідний карбованець. Цей захід зробив би не таким болісним перехід до власної валюти. Але втілити ці та інші наміри в життя не дала зайва квапливість Бориса Єльцина. Оточення Бориса Миколайовича швидко переконало його, що Росія з її ресурсами може дозволити собі розкіш не озиратися на інших і не боятися розриву інтеграційних зв’язків. Коли напередодні Нового року, 30 грудня 1991 року, лідери незалежних держав удруге зібралися в Мінську, Єльцин повідомив, що проголосив курс на швидкі ринкові перетворення в економіці. На цілком слушне запитання: а як щодо недавньої домовленості про узгодженість реформ? – Єльцин безапеляційно заявив: «Ви повинні слідувати за Росією».

Це була серйозна помилка російського президента, від якої невдовзі потерпатиме й очолювана ним країна. Але по Україні ця єльцинська похибка вдарила швидше й болючіше, ставши первісною причиною багатьох наших економічних, виробничих і соціальних проблем. Саме тому Україна була приречена виправляти ситуацію самотужки. Київ змушений був майже одразу заявити про те, що СНД є не чим іншим, як формою шлюборозлучного процесу. Тому Україна не бачила сенсу в підписанні цілої низки угод: про статут Співдружності, про економічний союз тощо. Росія одразу поставила власні інтереси вище інтересів партнерів по СНД. Україна мусила відстоювати позицію, яка випливала з її національних інтересів. Біловезькі угоди надали шанс цивілізовано, по-християнськи поховати померлу імперію і шанс зберегти напівзруйновані економічні зв’язки. Проте біловезькі події не були ні «таємною змовою», ні «заздалегідь підготовленим заколотом», як пізніше напишуть деякі газети. Те, що сталося 7—8 грудня 1991 року, було значною мірою імпровізацією. Принаймні, так оцінює зустріч у «Віскулях» Леонід Кравчук. Зустріч у Білорусії була запланована як черговий раунд переговорів. Принципова відмінність цієї зустрічі від попередніх полягала в тому, що на неї Кравчук приїхав, озброєний підсумками всеукраїнського волевиявлення.

Ось як описує зі слів Леоніда Кравчука ці події Валентин Чемерис у книзі «Президент»: «7 грудня мені зателефонував голова білоруського парламенту й запропонував завітати у гості. Він повідомив, що до Мінська прибув президент Російської Федерації: керівники двох країн мали підписати угоду про економічне співробітництво. Шушкевич наголосив, що Єльцин пропонує нам трьом зустрітися й обговорити, як було заздалегідь заплановано, перспективи нової Союзної угоди. За пропозицією білоруського лідера місцем нашої зустрічі була обрана Біловезька Пуща, заповідник у Брестській області неподалік польського кордону. До грудня 91-го я там ніколи не бував, натомість багато про Пущу чув: ще з часів Хрущова у біловезьких мисливських угіддях влаштовували полювання для високих посадових осіб, у тому числі й для поважних закордонних гостей. 7 грудня пізно ввечері ми всі зібралися в резиденції «Віскулі»: Борис Єльцин, Станіслав Шушкевич, я, два прем’єри – Володимир Кебіч та Вітольд Фокін, а також російський держсекретар Геннадій Бурбуліс. За вечерею вирішили офіційні питання відкласти на ранок. О десятій 8 грудня ми сіли за стіл переговорів. Саме тоді ми всі підсвідомо відчули, що сьогодні буде вирішено подальшу долю Союзу. Єльцин нічого не говорив, але дивився на мене вичікувально. Дуже красномовним був і погляд Шушкевича.

Як завжди буває в таких