Читати книгу - "Доміно"

вперед і вперед. Собаки важко дихали, язики їхні звисали до землі, очі розчервонілися. Далеко спереду всіх мчала Гекла, ненависне чудовисько, а перед нею — чорно-бурий лис. Але тепер розкішне його хутро було забруднене, пишний хвіст намок і волікся по землі, а геть позбивані лапи лишали криваві сліди. Ніколи раніше він так не втомлювався. Йому можна було б зараз втекти на стежку, що вела на скелястий карниз, але стежка йшла повз його нору, а інстинкт завжди підказував йому: "Туди не можна". Нарешті у відчаї він повернув до скелі, бо це був єдиний вихід. Щодуху помчав він уздовж ревучого тепер Шобана. Якийсь час йому вдалося бігти так же швидко, як і раніше, і він врятувався б, якби не отой проклятий величезний собака, що перегнав геть усіх. Коли Доміно вже ось-ось мав добігти до скелі, він почув попереду страшне, металеве гавкання Текли, і важко сказати, скільки сили й енергії відібрав у нього цей звук. Тепер йому була відрізана дорога до скелі, і він побіг назад берегом бурхливої річки, яку освітлювало призахідне сонце. Зникла остання надія на порятунок, але Доміно біг і далі, його темна фігурка похитувалася з боку на бік. Хоч ледве живий від утоми, він усе ще боровся за життя. Високий мисливець, єдиний, що залишився з усіх переслідувачів, під'їхав ближче. Знаючи, що лису вже кінець, він не міг відвести очей від двох темних плям, що рухалися по осяяному сонцем снігові. О річко, що відбиваєш у собі і червоне, і позолочене небо, що по тобі плине стільки крижин! О річко, що десятки разів рятувала його раніше від неминучої смерті! Порятуй його і на цей раз! За ним женеться тридцять смертей! О річко осикової долини, покарай злочинця, забери його з цього світу! Але могутня річка безмовно несла далі свої води. Ой, яка вона жорстока! І ніч хтозна-де забарилася! Радісний гавкіт собачої зграї лунав у вухах нещасної жертви. Доміно знесилювався. Розкішний хвіст, його краса і гордість, не маяв уже в повітрі, а волікся по землі, мокрий і важкий, заважаючи йому бігти. Собаки, бачачи близьку перемогу, летіли вперед, як скажені. Змучена істота попереду здавалася їм винагородою за важку гонитву. Доміно біг тепер по косі, яка півостровом заходила в річку, а отже була для нього пасткою. Рідна річка обдурила його. Собача зграя насідала йому на п'яти. Спереду всіх, глухо, злісно гавкаючи, летіла Гекла, яка перша відрізала йому відступ. Все було видно як на долоні: по прибережній обмілині несуться злючі собаки, по річці пливуть крижини. І ззаду й спереду — певна смерть. Слабкодухий тут відразу б загинув, але сильний духом і далі боровся за життя. Зграя собак, гавкаючи, добігла вже до коси і мчала по ній. Ревучи, несла бурхливі води річка мимо зарослого осиками берега. Собаки всіяли берег, як крижини річку. Все тісніше громадились крижини і нарешті, збившися в одну суцільну масу, торкнулися берега. Доміно оглянувся на собак і вмить вирішив: краще загинути в річці, яка не раз була йому другом, рятувала з біди. І — скакнув. Опинившись на льоду, він і далі перескакував з крижини на крижину. Але ось затори криги зруйнувалися, і вона, відірвавшись, попливла далі. Між кригою й берегом утворилася смуга чорної води, що все ширшала. На найдальшій крижині, наче на білому сідлі, що вкривало темну спину річки, стояв, зігнувшись, чорний лис. Зграя у безсилій люті зупинилася на березі, але Гекла ринулася на прибережну кригу саме тоді, коли течія відносила її жертву. Невблаганна, грізна річка відірвала від берега і ту крижину, на якій стояв собака. Отак обоє — і переслідуваний лис і собака-переслідувач — понеслися назустріч своїй загибелі. Вони пливли осяяні пурпуровим призахідним сонцем, а берегом вслід за ними бігли собаки і верхом їхав юнак-мисливець. Якийсь фермер із іншого мисливського гурту, що саме над'їхав, націлився був у лиса, але юнак вибив з його рук рушницю, ще й вилаяв. Там, де річка повертала, крижини досягли бистріні — довгої, рівної гладіні води перед тим місцем, де річка спадає униз, утворюючи Гарнейський водоспад. Юнак і собаки зупинилися, дивлячись на захід, що палахкотів червоним кольором, на червону річку, що була вкрита крижинами і несла в ту багряну пожежу дві живі істоти. Туман над ревучою річкою став густіший і останні сонячні промені, що прорвалися крізь нього, позолотили і річку, і кригу, і чорно-бурого лиса, а потім вогняна заграва сонця покрила все. Безстрашний лис на далекій крижині не подав жодного звуку, але вітер доніс жалісне виття собаки, в якому чулися нотки смертельного жаху. — Прощай, друже! — сказав мисливець.— Прощай, мій вірний собако! — І голос його затремтів.— Прощай, чорно-бурий лисе! Ти жив переможцем, і ти вмираєш переможцем. Хотів би я врятувати вас обох, але ви загинете славною смертю. Прощайте! Абнер нічого вже не бачив, а собаки стояли на березі, тремтіли й вили. Біля протилежного берега утворився широкий вир. У ньому закрутилися крижини — ті, що були біля берега, виносило на середину, а з середини річки прибивало до берега. Скориставшися цим, Доміно зібрав усі свої сили й стрибнув. Він щасливо перескочив через чорний потік і опинився знову на твердій землі. Річка, яка рятувала лиса з біди в юності, врятувала його й тепер. А там далеко, посеред річки, пролунало протяжливе сумне виття собаки, що бачить свою смерть. Та його виття незабаром заглушив рев водоспаду. XXII. Місяць троянд Минуло три роки на Шобані. Наступив чудовий місяць червень, "Місяць троянд". Ніде не знайти кращої долини, ніж долина над цією річкою. Дорога по ній чудова у всі пори року, а цього прекрасного місяця вона здається дорогою до раю. Двоє закоханих ішли мовчки цією дорогою — високий, з вольовим підборіддям юнак і блакитноока юнка. То були господар Текли і колишня дівчина з корзинкою. Вони довго милувалися заходом сонця, і їхню душу огортав вечірній спокій. Аж раптом на квітчастому березі з'явилася лисиця з своїми лисенятами. Розпустивши свою білу манишку, вона гордо дивиться на своїх малят. А в цей час з кущів вийшов лис. Він кинув на траву свою здобич і випростався, цей чудовий чорно-бурий лис. Юнак пильно придивився, стиснув міцніше руку дівчини, багатозначно глянув на неї і прошепотів: "Це ж він! Живий, живий, а я нічого й не знав про це!" Мигнув несподівано сонячний промінь, він спалахнув і зник, але зразу звеселив долину, і Шобан заспівав серед осик давню, всім любу пісню миру. КІНЕЦЬ