Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Кохана, ми не можемо бути впевне…
— Звісно, можемо! — закричала вона. — Ми добре турбуватимемося про нього, він не помре. Ніхто тут не помре. Чого тобі так хочеться прийти і засмутити маленьку дівчинку чимось, чого вона не може зрозуміти через свій малий вік?
— Рейчел, послухай!
Та Рейчел не мала жодного бажання слухати когось. Вона вся горіла:
— Це дуже страшно, коли помирає твій друг, родич чи домашня тварина. На біса перетворювати це на грьобаний атракціон для туристів… Придумають ще: «Форест-Лаун»[34] для тв-в-варин… — По її щоках потекли сльози.
— Рейчел, — промовив він, кладучи руки їй на плечі.
Вона різким, важким порухом скинула їх.
— Облиш! Ти ж гадки не маєш, про що я кажу.
Луїс зітхнув.
— У мене таке враження, що я провалився крізь якийсь таємний люк і опинився в гігантському «Міксмастері»[35], — сказав він, сподіваючись на усмішку.
Без шансів! Були тільки її очі, втуплені в нього, — чорні, вони блищали вогнем. Він нарешті зрозумів: вона розлючена. Не просто зла, а саме розлючена.
— Рейчел, — почав він, точно не знаючи, про що казатиме, — як ти спала вночі?
— О Господи, — презирливо мовила вона і відвернулась. Зробила вона це швидко, та Луїс все одно помітив біль від образи в її очах. — Які ми кмітливі. Ну прям медальку йому вручи! Ти все такий же, Луїсе. Коли щось іде шкереберть, в усьому винна Рейчел, так? У Рейчел просто чергова дивна емоційна реакція.
— Це несправедливо!
— Правда? — Вона підсунула миску з маслом ближче до себе. Заходилася змащувати форму, губи її зціпилися в тонку непомітну лінію.
Луїс терпляче розпочав:
— Нема нічого поганого в тому, що дитина дізнається про смерть, Рейчел. Насправді я вважаю це необхідним. Як на мене, то реакція Еллі, ці її сльози, цілком природна.
— Ну звісно! Це цілком природно, — свердлила його поглядом Рейчел. — Слухати, як твоя дочка ридма ридає через кота, який навіть не збирається здихати.
— Перестань! Ти мелеш казна-що!
— Ми більше не будемо про це говорити.
— Та ні, будемо! — гаркнув він, теж розлютившись. — Ти своє слово сказала! Тепер моя черга!
— Вона туди більше не піде! Як я розумію, тема закрита!
— Еллі ще з минулого року знає, звідки беруться діти, — повільно сказав Луїс. — Пам’ятаєш, як ми показали їй книжку Маєрса і все самі пояснили? Ми з тобою погодилися, що діти повинні знати, звідки вони взялися.
— Це не має жодного…
— А я кажу, має! — наполягав Луїс. — Коли ми з Еллі говорили про Черча, я все згадував свою матір і те, як вона мені наплела якогось несусвітнього глупства про чарівну капусту, коли я просто спитав її, звідки у жінок беруться діти. Я їй ніколи не забув тої брехні. Я взагалі не вірю, що діти можуть забути, як батьки їм брехали.
— Те, звідки беруться діти, не має жодного стосунку до клятого «Скотського кладовища», — плакала Рейчел. Її очі промовляли: «Коли хочеш, то проводь свої паралелі з ранку до вечора, скільки влізе. Можеш хоч посиніти від балачок, але я все одно цього не прийму».
Та все ж він спробував.
— Вона знає про народження, а те місце в лісі лише змусило її задуматися про те, що лежить по інший бік життя. Це абсолютно природно. Куди природніше, ніж якщо во…
— Та ти коли-небудь припиниш? — закричала вона так, що Луїс налякано відсахнувся. Ліктем він зачепив відкритий пакет з борошном. Той упав з краю стола на підлогу і розірвався. Суха біла хмара здійнялася в повітря.
— А щоб тебе… — вилаявся він.
У кімнаті над ними заплакав Ґейдж.
— Як мило, — сказала Рейчел, теж плачучи. — Ще й малого розбудив. Велике тобі спасибі за милий, тихий, безтурботний недільний ранок.
Вона гнівно дивилася на нього, і Луїс поклав долоню їй на руку.
— Дозволь, я спитаю тебе дещо, — попрохав він. — Я точно знаю, що з живими істотами будь-що може статися, абсолютно будь-що. Мені відомо це як лікарю. Ти б хотіла говорити з Еллі, коли б її кіт підхопив чумку, захворів на лейкемію — коти ж дуже схильні до неї, ти знаєш! — чи його переїхала вантажівка?
— Дай мені пройти, — прошипіла вона. Гнів у її голосі повністю заглушався болем і бентежним жахом в очах («Я не хочу про це говорити, і ти, Луїсе, мене не змусиш».). — Дай я піду, поки Ґейдж не випав зі свого…
— Бо, ймовірно, тобі доведеться говорити з нею про це. Можеш, звісно, пояснити їй, що це заборонена тема й порядні люди про це не балакають. Вони просто все ховають (Ой! Тільки слова «ховають» не кажи), але так ти їй прищепиш комплекс, і все.
— Я тебе ненавиджу! — Рейчел схлипнула і кинулася геть.
Потім Луїс пошкодував про сказане, але було вже пізно.
— Рейчел…
Вона грубо його відштовхнула, ще більше заливаючись слізьми.
— Облиш мене! Ти вже накоїв достатньо.
Вона зупинилася в кухонних дверях, повернулася до Луїса; сльози текли у неї по щоках.
— Я не хочу більше обговорювати це з Еллі, Лу. Розумієш мене? Немає нічого природного в смерті. Ні-чо-го. Ти як лікар мав би це знати.
Вона крутнулася і побігла геть, залишивши Луїса на самоті в порожній кухні, яка все ще тремтіла від їхніх голосів. Врешті, він поліз у комору в пошуках мітли. А коли її приніс, то подумав про останні слова Рейчел. Як страшно, що така кардинальна різниця в поглядах проявилася так пізно. Як лікар, він точно знав, що смерть (окрім хіба що дитячої) — найприродніше явище у світі. Куди природніше, ніж податки, конфлікти між людьми й країнами та інша подібна фігня.
Зрештою, це був лише годинник. Усі надгробки точить іржа; усі вони стають безликими під дією часу. Навіть морські черепахи чи гігантські секвої одного дня мають піти.
— Зельда, — голосно сказав він. — Боже, ось чому Рейчел така!
Питання було в тому, чи треба йому щось з цим робити, чи можна просто не зважати.
Він висипав совок у сміття, і борошно з м’яким шурхотом опустилося на викинуті бляшанки та папірці.
10
— Сподіваюся, Еллі не дуже болісно це сприйняла, — мовив Джад Крендал. Уже не вперше Луїс помітив, що цей чоловік мав незвичайну — і дуже бентежну — здатність м’яко розпізнавати проблемні питання.
Цього прохолодного вечора вони з Джадом і Нормою Крендал сиділи на ґанку і пили замість пива холодний чай. Рух на трасі № 15 був дуже жвавим, адже багато хто повертався з відпочинку. Люди розуміли, що ці вихідні, ще
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кладовище домашніх тварин», після закриття браузера.