Читати книгу - "Vita Nostra"

— Слухай-но, тут дата — червень… Звідки воно в тебе?

— Поштою надійшло.

— Коли?

Сашка затримала подих. Брехати мамі ось так, в обличчя — справа нелегка, без звички не впораєшся.

— Днів зо два тому.

— Сашко, ти брешеш.

— Мамо, це справжній документ! Я вступила! До інституту! І я там навчатимусь! — У Сашки тремтів голос. — Так треба, розумієш?

— Ну звісно. — Мама обіперлася на край столу. — Я розумію. Ти ревнуєш. Ти — доросла дівчина — поводишся, як… як розбещена, кепська дитина. Відтоді, як… Не можеш мені пробачити, так? Не можеш пробачити і влаштовуєш демонстрації?

— Ні! — Сашка захлинулася. — Він тут ні до чого! Це просто… Ну… так вийшло, що я вступила. Я поїду в Торпу, і…

— Нікуди ти не поїдеш. — У голосі мами був лютневий лід. — Ти навчатимешся в нормальних умовах, у нормальному вузі. Мені дуже шкода, що я виховала егоїстку, але більше ніякого екстриму я не допущу. Дякую за приємну розмову.

І вона знову відвернулася до дзеркала.

* * *

За два дні холодних, скутих стосунків мама прийшла додому незвично весела, з рожевими «яблучками» на щоках. Виявилося, в університеті відкрито добір на вечірнє відділення, і Сашку з її балами, можливо, приймуть.

— А працюватимеш у нас на фірмі, — щебетала мама, вправно розставляючи тарілки, розкладаючи печеню. — Я домовилася. Вдень на роботі, увечері пари. Потім можна буде перейти на денне. Напевно можна. На другому курсі або на третьому…

Сашка мовчала.

— Завтра зранку треба буде підійти на кафедру. Кімната тридцять два. Ти чуєш?

— Я поїду в Торпу, — промовила Сашка ледь чутно. Над столом зависла мертва тиша.

— Сашко, — докірливо сказав Валентин, — ну навіщо ти так?

Рятуючись, Сашка встала з-за столу. Залишила неторкнутою свою порцію, пішла в кімнату, залізла під ковдру й удала, що спить. Мама й Валентин говорили голосно, крізь стіни й ковдри до Сашки долинали уривки фраз.

— Заспокойся, — казав Валентин. — Та заспокойся ти! Самостійність…

— Вона неповнолітня!

— Вони дорослішають… Їм хочеться… Зрештою, це ж не край землі…

Голоси дедалі стишувалися — запал спадав. Сашка заплющила очі. Все складається якнайкраще: мамі з Валентином зручно буде тут удвох. Зараз вони поговорять-поговорять, та й відпустять Сашку в невідому Торпу, де на неї казна-що чекає…

Її роздирало навпіл. Якщо мама погодиться легко — Сашка образиться навіки. Якщо ж стане на смерть… А так воно, схоже, й буде…

Ні, не буде. Он уже сміються на кухні. Домовилися. П’ють чай. Вирішили: у дівчинки своя доля, вона самостійна, нехай вирушає хоч до чорта в зуби! Задоволені. Ач які ми прогресивні. А що? Безліч школярів ось так їдуть собі з дому за літо по випуску. Назустріч дорослому життю… В общагу…

Сашка стягла з обличчя ковдру. За вікном, за щільно запнутими шторами, ще було світло. Восьма. Пів на дев’яту. Серпень. До початку занять залишилося три тижні.

У двері Сашчиної кімнати неголосно постукали.

— Це я, — сказав Валентин. — Давай поговоримо?

* * *

Вони знайшли місто Торпу в атласі автомобільних доріг. Прозоре кружальце на карті, саме в тому місці, де аркуш трішки потерся на згині.

— Місто, — гмикнув Валентин. — Швидше, селище міського типу. Ну й що там може бути за інститут?

Сашка продемонструвала йому рудий папірець. Він довго розглядав його, крутив у руках, супився.

— Ти що, подавала туди документи?

— Ні… Тобто так.

— Але ж твої документи лежали в університеті!

— Туди можна копії… І потім, в універ мене ж усе одно не взяли.

— Інститут спеціальних технологій, — знову прочитав Валентин. — Що це за технології? Спеціальність твоя майбутня як називається?

— Спеціальний технолог, — сказала Сашка.

Валентин насупився.

— Ти що, знущаєшся?

— Ні. — Сашці було дуже ніяково. — Спеціальність там вибирають на третьому курсі. Або на четвертому. Я не надто добре знаю.

— Не знаєш, а готова їхати?

— Якщо мені не сподобається, я повернуся, — сказала Сашка зовсім тихо. — Слово честі. Якщо виявиться, що це поганий інститут, — я приїду назад. Тільки скажіть мамі, нехай вона не хвилюється. Мені треба туди поїхати. Дуже треба. Річ не в тому, що… Зовсім не в цьому. Мені просто треба.

Вона повторювала те саме на різні лади, а Валентин сидів перед нею, стривожений, незвично розгублений, і вперше в житті Сашці раптом здалося, що він їй не чужий.

* * *

— Вставайте, дівчино. Торпа за півгодини.

— Що? — Сашка підскочила й ударилася головою об багажну полицю.

Ніч минула в напівдрімоті, їй вдалося заснути зовсім недавно. Вагон був старий, його жахливо трусило, десь на столі дзенькала ложка в порожній склянці. Пропливали тіні та вогні, пронизували наскрізь плацкартний простір, у якому стікали потом розпалені напівоголені тіла. Звисали з полиць кутики простирадл. Хтось хропів, хтось вовтузився з поліетиленовим пакетом, а Сашка лежала на спині на верхній полиці й умовляла себе: за тиждень повернуся. Умова — бути до початку занять. Про те, щоб дожити в цій Торпі до випуску, не йшлося.

Валентин хотів їхати з нею. Наполягав. Сам купив два квитки в залізничній касі — собі та Сашці. Він збирався перевірити акредитацію вузу, умови в гуртожитку, словом, довідатися й розвідати все, й Сашка в глибині душі була йому вдячна. До того ж темний чоловік, який назвався Фаритом Коженниковим, не вимагав, щоб Сашка з’явилася в Торпу сама.

Напередодні від’їзду Валентинові подзвонили з Москви — його син від першого шлюбу потрапив під машину, і, хоча легко відбувся, присутність Валентина з його знайомствами в медичній сфері була необхідна. Валентин забув про Сашчині проблеми, метнувся в Москву. Сашці довелося здавати його квиток перед відходом поїзда та ще переконувати маму, що вона й так упорається.

Мама проводжала її. Довго стояла біля вагона, дивилася крізь скло, махала рукою, давала поради. Сашка мріяла, щоб потяг швидше рушив. Але коли тепловоз смикнув уперше — в неї душа провалилася в п’яти, вона ладна була вистрибнути у вікно, в мамині обійми.

Вона вперше їхала поїздом сама. Раз у раз поглядала на багажну полицю, де лежала її валіза. Намацувала торбинку з монетами на дні сумки. Перевіряла документи у внутрішній кишені — паспорт, атестат, медична довідка, довідка про зарахування та ще якісь папери, все це в щільному поліетиленовому пакеті. Їй було нестерпно самотньо, постійно пригадувалося, як у такому самому вагоні вони їхали з мамою до моря, за вікном цвіли маки, було гарно, спокійно, затишно…

Вона плакала, приховуючи сльози від попутників. І страшенно каралася тим, що