Читати книгу - "Нетопир"

— Ах, бідолашний…

Харрі натягнуто посміхнувся:

— Думай що хочеш, але я це сказав не для того, щоб викликати твоє співчуття — хоча, звичайно, було б непогано, — просто так воно і є.

Харрі підкликав офіціанта, що саме проходив повз них, і замовив ще вина.

— Щоразу, коли копирсаєшся у вбивстві, це залишає свій слід. На жаль, копирсатися доводиться не в тих мотивах, про які писала Аґата Крісті, а більше в чужій брудній білизні і просто в лайні. Раніше я здавався собі таким лицарем правосуддя, але з часом все більше почуваю себе сміттярем. Зазвичай убивці — жалюгідні люди, і не так уже важко знайти як мінімум десять причин, чому вони стали такими. У результаті залишається одне-єдине відчуття — роздратування. Через те, що вони хочуть не просто зруйнувати своє життя, але, падаючи, хочуть прихопити ще й інших. Це, звичайно, звучить дещо сентиментально…

— Вибач, не хотіла здаватися цинічною. Я розумію, про що ти говориш, — сказала вона.

Полум’я свічки між ними сахнулося від легкого вітерцю з вулиці.

Бірґіта заговорила про себе і свого друга: як вони чотири роки тому зібрали в Швеції свої речі і з рюкзаками за спиною прибули до Австралії. Як пішки й автобусами добиралися від Сіднея до Кернза, ночуючи в наметах і дешевих готелях для таких от бродяг, іноді підробляючи в цих же готелях позаштатними адміністраторами і кухарями. Як вибралися до Найбільшого Бар’єрного рифу, як пірнали в океан, плавали бік у бік з черепахами і молот-рибами. Як, затамувавши подих, дивилися на стародавню скелю Айрес-рок. Як на заощаджені гроші купили квиток на потяг «Аделаїда — Еліс-Спрінгз», як у Мельбурні побували на концерті групи «Краудед Хаус» і, геть виснажені, опинилися в сіднейському мотелі.

— Дивно, як гарне часом обертається на погане.

— На погане?

Бірґіта зітхнула. Може, подумала, що розповіла цьому настирливому норвежцю занадто багато?

— Не знаю, як пояснити. У дорозі ми, напевно, щось втратили. Те, що раніше приймали як само собою зрозуміле. З часом ми перестали помічати, а потім забули одне одного. Просто попутники. Було добре. Адже і номер на двох знімати дешевше, і в наметі удвох ночувати спокійніше. Він знайшов собі в Нузі багату німкеню; а я поїхала далі, аби зайвий раз не нагадувати про себе. Наплювати на все. Коли він приїхав у Сідней, я сказала, що зустрічаюся з одним американцем, фанатом серфінгу. Не знаю, чи повірив він, може, і зрозумів, що я просто намагаюся поставити в наших стосунках крапку. У тому сіднейському мотелі ми пробували сваритися, але й це не врятувало наших стосунків. Я попросила його поїхати до Швеції і сказала, що приїду слідом.

— Мабуть, він уже і жданики поїв.

— Ми були разом шість років. Віриш, я навіть не пам’ятаю, як він виглядає.

— Вірю.

Бірґіта знову зітхнула.

— Не думала, що все так вийде. Я була певна, що ми одружимося, заведемо дітей і оселимося де-небудь у передмісті Мальме. І у нас буде дім із садком, і щоранку перед дверима лежатиме свіжа газета. А тепер — тепер я вже майже забула, як звучить його голос, або як добре нам було разом, або як… — Вона поглянула на Харрі. — Або як він з увічливості терпів моє базікання після кількох келихів вина.

Весь цей час Харрі посміхався. Пляшки вина йому вочевидь не вистачило, але Бірґіта це ніяк не прокоментувала.

— Я не з увічливості, я з цікавості, — сказав Харрі.

— Ну, тоді розкажи що-небудь про себе, крім того що ти працюєш в поліції.

Бірґіта нахилилась до нього, Харрі змусив себе не дивитися у викот її сукні. Але тепер він відчув легкий запах її парфумів і жадібно втягнув його носом. Стоп, стоп! Тримати себе в руках! Ця сволота у Карла Лаґерфельда і Крістіана Діора знають, як звести чоловіка з розуму.

Запах був чарівний!

— Значить, так, — почав Харрі. — У мене є старша сестра, мати померла кілька років тому, сам я живу в Осло — винаймаю в Теєні помешкання, ледве зводжу кінці з кінцями. Довгих романів у моєму житті не було, за винятком, мабуть, одного.

— Правда? І зараз у тебе теж нікого немає?

— Ну, не зовсім. Так, зо дві жінки, з якими я граю в якісь дурні і безглузді ігри. Іноді я телефоную їм, іноді вони — мені.

Бірґіта спохмурніла.

— Щось не так? — запитав Харрі.

— Не знаю, як я ставлюся до таких чоловіків. І жінок. У цьому я дещо старомодна.

— Але тепер усе це, звичайно, в минулому. — Харрі підніс угору келих.

— Не сказати, щоб мені сподобалися твої блискучі відповіді. — Вони чокнулися.

— Що ж ти насамперед цінуєш у чоловіках?

Прибравши позу мислителя, вона деякий час мовчки дивилася в порожнечу, перш ніж відповісти.

— Не знаю. Мабуть, легше буде сказати, що мені в чоловіках не подобається.

— То що ж? Окрім блискучих відповідей.

— Мені не подобається, коли мені влаштовують перевірки.

— Тебе це дуже ображає?

Бірґіта посміхнулася:

— Моя тобі порада, Казанова, — якщо хочеш зачарувати жінку, дай їй зрозуміти, що вона унікальна, що до неї у тебе особливе ставлення, не таке, як до всіх інших. Хлопцям, які чіпляють дівчат у барах, цього не зрозуміти. Та й розпусникам на кшталт тебе — теж.

Харрі розсміявся:

— Кажучи «зо дві», я мав на увазі таки «дві». А «зо дві» я сказав тому, що це звучить трохи інакше, начеб як… «три». Одну недавно покинув молодий чоловік, ну, за її словами. Останнього разу вона дякувала мені за те, що я такий… нештучний, а наші стосунки — такі… напевно, що ні до чого не змушують. Друга — це жінка, з якою я давно вже підтримую ненав'язливі стосунки, і вона наполягає, що позаяк почав їх я, то я ж зобов'язаний забезпечувати її якимсь мінімумом особистого життя, доки один з нас підшукає собі щось натомість. Стривай — а з чого це я виправдовуюсь? Я звичайний хлопець, і мухи не скривджу. Думаєш, я когось тут намагаюся зачарувати?

— Авжеж. Ти намагаєшся зачарувати мене. І не заперечуй!

Заперечувати Харрі не став.

— Гаразд. І як у мене вийшло?

Вона задумливо взяла келих, надпила з нього і відповіла:

— Нормально. В усякому разі, можливо. А взагалі, ні, чудово. Цілком.

— Звучить як «на п'ять з мінусом».

— Десь так.

Поряд із затокою було темно і майже безлюдно. Віяв холоднуватий вітер.