Читати книгу - "Король Матіуш Перший"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— І ці хлоп’ята тут? — добродушно запитав саперний полковник, помітивши в строю Матіуша й Фелека. — Хай живуть відважні брати Крушигора і Вирвидуб!
Звідтоді Фелека звали Крушигора, а Матіуша — Вирвидуб.
— Ей, Крушигоро, принеси води!
— Вирвидубе, підкинь-но дрів у багаття!
Хлопчики стали загальними улюбленцями. На відпочинку до солдатів дійшла звістка про те, що військовий міністр посварився з головнокомандувачем і помирив їх король Матіуш.
Матіушу, звичайно, не могло й на думку спасти, що вулицями столиці роз’їжджає автомобіль, у якому сидить лялька-король і віддає честь. Він був ще малий і погано знався на дипломатії.
Відпочивши, вони знову повернулися на передній край. Почалася так звана позиційна війна; обидві воюючі сторони засіли в окопах, стріляли одне в одного, але кулі пролітали над головами, не завдаючи шкоди. Коли набридало сидіти, зарившись у землю, ходили в атаку. Траплялося, кілометра на два просувалися вперед або відступали назад.
Солдати зовсім освоїлися в окопах: ходили, як по коридору, співали, жартували, грали в карти, а Матіуш старанно вчився. Займався з ним поручик, який знемагав від байдикування. Уранці розставить дозорних в секрети, аби стежили, чи не йде ворог в атаку, зателефонує у штаб, повідомить, що все гаразд, — от і всі справи!
Для поручика заняття з Матіушем були розвагою. А Матіушу дуже хотілося вчитися. Сидить він в окопі, вивчає географію, у вишині дзвенять жайворонки. Час від часу прогримить вдалині постріл — і знову тихо.
Але раптом ніби скажені пси завиють. Це дрібнокаліберні польові снаряди.
А потім — бух! бух! Це велика гармата.
І пішло… Рушниці квакають, як жаби. Свист, виття, гуркіт — бух, бабах!..
І так півгодини, година. Інколи в окоп попаде снаряд, розірветься, укладе на місці кількох чоловік, кількох ранить.
Але інші не бояться — звикли.
«Жаль, хороший був товариш, вічна йому пам’ять», — скажуть солдати.
Поранених перев’яжуть, а вночі відправлять до польового шпиталю.
На війні, як на війні.
Не минула куля й Матіуша. Рана, правда, дріб’язкова, навіть кістку не зачепило. У шпиталь іти не хотілося, але лікар наполягав, і довелося підкоритися.
Уперше за чотири місяці в ліжку! Яке блаженство! Матрац, подушка, ковдра, білосніжне простирадло, рушник, біля ліжка тумбочка, кухоль, тарілка, ложка (жалюгідна подібність тієї, якою він їв у королівському палаці).
Рана гоїлася швидко. Сестри й лікарі полюбили Матіуша, і все б добре, тільки ось страх, що його впізнають.
— Дивіться, як він схожий на короля Матіуша! — помітила якось дружина полковника.
— Так, так, мені його обличчя теж здалося знайомим.
Хотіли навіть послати його фотографію в газету.
— Ні за що! — навідріз відмовився Матіуш.
— Дурненький, — казали йому, — король Матіуш побачить у газеті фотографію такого маленького солдата й нагородить тебе медаллю. Або батькові пошлеш фотографію, ото він зрадіє!
— Ні і ні! — твердив Матіуш.
Набридли йому ці розмови: він не на жарт боявся, як би не з’ясувалося, хто він.
— Дайте йому спокій. Хлопчик правий. Король Матіуш, чого доброго, образиться, сприйме це як натяк: ти, мовляв, на автомобілі містом роз’їжджаєш, а твої ровесники на війні життям ризикують.
«Дідько тебе візьми, про якого це Матіуша вони говорять?» Юний король давно махнув рукою на придворні манери й висловлювався, як його товариші солдати.
«Добре, що я втік на фронт!» — не вперше подумав Матіуш.
Його не хотіли виписувати зі шпиталю, просили залишитися. Говорили, він розноситиме пораненим чай, допомагатиме на кухні.
Але Матіуш відмовився.
Ні за що в світі! Хай уявний король роз’їжджає містом, роздає пораненим дарунки, бере участь в урочистих похоронах офіцерів, а місце справжнього короля — в окопах!
І Матіуш повернувся до своїх товаришів на передову.
— А де ж Фелек?
Фелеку набридло животіти в окопах. Парубок він був жвавий, ні секунди не всидить на місці. А тут цілими тижнями сиди, скорчившись, навіть голови не смій висунути, не то пролунає постріл, і від поручика дістанеться.
— Заховаєш ти свою безглузду довбешку чи ні? — лається поручик. — Підстрілять ось такого дурня, і потім возися з ним: перев’язку роби, у шпиталь вези. І без тебе клопоту вистачає.
Відчитав його поручик раз-другий, а потім посадив на гауптвахту на три дні на хліб і воду.
Послухайте, за що.
Одного дня вночі ворожих солдатів відвели на відпочинок, у тил, а на їхнє місце прийшли нові. Окопи розташовані були близько; з одного крикнеш — в іншому чутно. Почалася суперечка між новачками й нашими.
— У вас король — шмаркач!
— А ваш — стара калоша!
— Гей ви, голота перекочувана! У вас чоботи каші просять!
— А у вас пики від голоду витягнулись! Бурду замість кави хлекчете!
— Іди спробуй!
— Як вовки, голодні! Не нагодуєш вас, коли в полон потрапите.
— А ви обідранці!
— Здорово ви драпанули!
— Зате всипали вам напослідок по перше число!
— Горе-стрілки! Вам би в жаб стріляти з гармат!
— Самі такі!
— Ми-то вміємо стріляти!
Тут Фелек не витримав, вискочив з окопу, обернувся до них задом, задер шинель і крикнув:
— А ну стріляйте!
Піф, паф!.. — прогриміли чотири постріли і… мимо.
— Ех ви, стрілки!
Солдати реготали до упаду, а поручик розлютився й посадив Фелека під арешт до глибокої ями, обшитої дошками.
Звідки дошки? — запитаєте ви. Солдати розбирали зруйновані хати й обшивали дошками стіни в окопах, робили настил на землі, навіси для захисту від дощу.
Фелек просидів у ямі всього два дні. Поручик йому пробачив. Але Фелек не забув образи.
— Не хочу більше служити в піхоті!
— А куди ж ти підеш?
— На аеропланах літатиму!
У державі Матіуша не вистачало бензину. А чим важчий вантаж, тим більші витрати пального. Тому віддали наказ: льотчиками брати найхудіших солдатів.
— Іди й ти, ковбасник! — жартували солдати з одного товстуна.
Жарти жартами, а Фелека вирішили відправити до авіації. Дванадцятирічний хлопчик — це справжня знахідка! Хіба знайдеш легшого? Пілот управлятиме літаком, а Фелек скидатиме бомби.
Матіуш не знав, радіти чи засмучуватися, що Фелека немає.
Фелек був єдиною людиною, посвяченою в його таємницю. І хоча Матіуш сам просив називати себе Томеком, йому було неприємно, коли Фелек поводився з ним, як із рівнею, а то й зовсім звисока. Фелек був старший. Він пив горілку, курив, а коли пригощали Матіуша, то незмінно казав:
— Не давайте йому, він маленький!
Матіуша не спокушали ні горілка, ні куриво, але він вважав за краще відповідати за себе сам й адвоката не потребував.
А коли вночі треба було йти у розвідку, Фелек завжди підлаштовував так, що брали його, а не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Король Матіуш Перший», після закриття браузера.