Читати книгу - "Бурелов"

— Спілчанський корабель за сто ступнів і не перестає наближатися! — долинула Дозорцева найсвіжіша реляція.

Тремтячи від хвилювання, Живчик сягнув рукою вперед і насилу потяг за сплутану клубком линву. Гиря повинна виснути вільно. Аби тільки йому вдалося… Він обережно просунувся ще трохи вперед і згори надавив на здоровенний вузол п’яткою долоні. Раптом вузол подався, линва розплелася, гиря гойднулась і … о, Небо, зірвалася. Смертельний жах спаралізував Живчика, коли велетенське залізне кружало загуло вниз — до лісу, над яким ширяв «Бурелов».

— Що ти зробив?! — долинуло до його слуху, мов крізь вату.

То був голос Захмарного Вовка, і в ньому бриніла нестямна лють.

— Я… я… — почав Живчик.

Ураз повітряний корабель загойдався: він став жертвою шаленої кільової та бортової хитавиці, зовсім вийшовши із-під контролю. Живчикові залишалося тільки висіти сторч головою, уп’явшись у павутину линв. Що ж він порушив?

— Ти всього-на-всього відчепив стернову гирю! — заволав Захмарний Вовк. — Хай тобі абищо, Живчику! А я думав, у нас тільки один баран із калаталом — Камбаломорд!

Живчик затремтів під шквалом образ, тим дошкульніших, що на деякі з них він міг би відповісти зустрічними звинуваченнями. Пекучі сльози набігли йому на очі, сльози, яких не утреш, бо ще, чого доброго, зірвешся вниз. А втім, тужно подумав він, чи не краще просто відпустити руки і щезнути? Що може бути гіршого, ніж наражатися на батьківський гнів?

— Живчику! Ти мене чуєш, хлопче? — почувся ще один голос. То був Тем Човновод. — Ми збираємося викинути вантаж. Себто будемо відчиняти трюмові двері. Краще тобі чимшвидше звідти вимітатися!

Викинути вантаж! У Живчика впало серце, і сльози ринули ще рясніше. Залізне дерево, на придбання якого пішло стільки сил — і грошей, — пропаде ні за цапову душу! І це все через нього!

— Хутчій! — зарепетував Тем.

Живчик подерся назад по линвовій сітці, лихоманно перебираючи руками та ногами, аж поки знову почав спинатися прямовисно. Він глянув угору. Червоне Човноводове ручисько сягнуло до нього вниз. Живчик удячно вхопився за простягнену долоню і знеможено хухнув, коли його витягли на чардак.

— Усе гаразд, капітане! — прокричав Тем.

Живчикові губи розтяглися у вдячній усмішці, але небесний пірат відвернувся, неспроможний дивитися йому в очі. Пропав вантаж — пропав заробіток. А Нижнє місто, хоч яке злиденне, було не найліпше місце для тих, хто не мав ані грошей, ані можливості їх заробити.

— Відкрити трюм! — скомандував Захмарний Вовк.

— Слухаюся, капітане, — обізвався з трюму голос Стоупа Рипучої Щелепи. Відтак із корабельних надр долинув брязкіт ланцюгів, супроводжуваний лунким гримотом — бух-бух-бух!

Живчик провинно похнюпив очі. То гуркотіли колоди, викочуючись одна по одній крізь отвір у днищі після того, як двері сповільна розхилилися. Живчик кинув оком за борт. Саме в цей час раптово вивергнулася решта колод. Дивне, лиховісне виверження: колоддя летіло назад у Темноліс, звідки прийшло.

Завваживши поперед себе таке диво дивне, спілчанський корабель негайно облишив погоню і порвався вниз по падалішні колоди. Серце Живчикові обкипало кров’ю. Їхня втрата обернулася набутком для спілчанського корабля.

— Хіба не можна спуститися і відбити у них вантаж? — запитав Живчик. — Я не боюся!

Захмарний Вовк повернувся до хлопця й обпік його нищівним поглядом.

— Ми лишилися без стернової гирі, — зауважив він. — Як мовиться, без керма і без вітрил. Якщо ми ще тримаємося в повітрі, то тільки завдяки летючій скелі. — Він одвернувся. — Підняти грот-шкот! — зикнув він. — Вирівняти… і молитися. Молитися, як не молилися ніколи досі. Раптовий шквал — і ми втратимо не тільки вантаж. Ми втратимо самого «Бурелова»!

Ніхто не озивався й словом, поки небесний корабель плуганився до Нижнього міста. То була найзабарніша і найбезглуздіша виправа, яку тільки Живчик будь-коли переживав. Уже споночіло, коли вдалині замріли тьмяні вогні Санктафракса. Внизу зачаїлося Нижнє місто, де під густою запоною диму не переставало кипіти життя. А на кораблі панувала гнітюча тиша. Серце Живчикові рвала розпука. Краще б небесні пірати вибухали нищівними тирадами, вергали громи та блискавиці, шпетили його та батькували на всі заставки — все що завгодно — тільки не ця вбивча мовчанка.

Кругом шастали патрульні катери, але жоден не вважав на калічний небесний корабель, що тримав курс на док. Що в ката могло бути сховане на судні, коли трюмові двері висіли відчинені?

Захмарний Вовк допровадив «Бурелова» до його таємного причалу. Стоуп Рипуча Щелепа кинув кітву, а Дозорець скочив на пірс, аби прикріпити корабельні линви до швартувальних кілець. Екіпаж зійшов на суходіл.

— Браво, браво, паничу Живчику! — просичав Сліво Спліт, поминаючи хлопця.

Живчик жахнувся, але на інший коментар годі було сподіватися. Спліт незлюбив його з першого погляду. Гірше було бачити, як відводять від нього очі інші. Із нещасним виглядом він почовгав за ними до сходнів.

— А ти, Живчику, зостанься, — гостро кинув Захмарний Вовк.

Живчик завмер. Ну от, а тепер ще й батько! Він обернувся з похнюпленою головою і чекав. Тільки коли останній небесний пірат зник з очей, Захмарний Вовк озвався:

— Щоб оце мій рідний син та дав такого гарту небесному кораблеві! Дожити до такого дня!

Живчик проковтнув давкий клубок у горлі, але волі сльозам не дав.

— Простіть! — прошепотів він.

— Простити? Із прощення кожуха не пошиєш! — загримів Захмарний Вовк. Ми втратили залізне дерево, стернову гирю — ми заледве не втратили самого «Бурелова». І ще не вгадно, чи я його таки не втрачу… — Капітанові очі спалахнули крицею. — Мені сором називати тебе сином.

Ці слова вразили Живчика в саме серце: його вдарено у спину.

— Сором називати мене сином? — перепитав Живчик і поки він говорив, його страждання обернулося на лють. Він зухвало підвів очі. — Що ж, для мене це не новина! — сказав він.

— Як ти смієш! — роз’ярів Захмарний Вовк, весь побуряковівши.

Та ба, Живчик смів.

— Ви ніколи, жодного разу нікому не давали взнаки, що ви мій батько, — провадив він. — Хіба це не означає, що ви завжди мене соромилися, соромилися з першої миті, як ми знайшли одне одного? Правду я кажу? Так чи ні? Скажіть так, і я піду геть, чули?

Захмарний Вовк німував. Живчик повернувся йти.

—