Читати книгу - "Бурелов"

і велика; гирі лівого борту — такі самі, потім серединна гиря, передня гиря, задня гиря, а також клутові гирі… — сипав назвами Захмарний Вовк. — А важелі, що з другого боку, — ось вони, — керують вітрилами: фок, кормовий, марсель, — називав він важелі, постукуючи по кожному з них по черзі. — Гроти — один і другий, — скайсель, стаксель, лісель, гік, спінакер та клівер. Затямив? Уся сіль у тому, щоб ніщо не порушувало рівноваги.

Живчик непевно кивнув головою. Захмарний Вовк відступив назад.

— Ну, тоді шквар. Тримай штурвал, і побачимо, на що ти здатний.

Спершу все йшло гладенько. Система противаг була вже відрегульована, і Живчикові лишалося тільки стискати дерев’яне стернове колесо і не збиватися з курсу. Та раптом налетів північно-східний вітер, корабель клюнув носом, і завдання відразу ж ускладнилося.

— Підняти середню гирю правого борту, — скомандував капітан. Живчика охопила паніка. Який це важіль? Восьмий чи дев’ятий лівобіч? Він ухопився за дев’ятий і шарпнув. «Бурелов» перекособочився на один бік. — Не так рвучко! — гримнув Захмарний Вовк. — Підняти стаксель, дитино, і спустити велику гирю лівого борту… Лівого, бовдуре! — заревів він, коли небесний корабель перехнябився ще дужче.

Живчик заверещав із жаху. Йому здавалося, ніби корабель ось-ось розіб’ється. І перша спроба стати до стерна виявиться останньою. Він відчайдушно вп’явся у штурвал — мозок палав у гарячці, руки трусилися, серце калатало, готове розірватися. Він не повинен осоромити батька! Подавшись уперед, він знов ухопився за дев’ятий важіль. Цим разом Живчик перевів його плавко, спустивши гирю лише на кілька поділок.

І — о диво! Корабель вирівнявся.

— Добре, — похвалив капітан. — Дечого ти навчився. А тепер — підняти скайсель, — настановляв він. — Спустити трішечки носову гирю, відрегулювати наново маленьку та середню гирі правого борту і…

— Спілчанський корабель із правого борту! — розлягся різкий Дозорців крик. — Спілчанський корабель із правого борту — і він швидко наближається.

Ці слова громом озвалися у Живчикових вухах. Йому аж забило дух, у шлунку замлоїло. Шереги важелів попливли перед очима. Один із них запевне погнав би небесний корабель уперед, але який саме?

— Спілчанський корабель невпинно наближається! — оголосив Дозорець.

І тут Живчик, ошалілий з ляку, порушив перше правило стернування небесним кораблем. Він дозволив собі випустити штурвал із рук.

Ту ж мить, ледве встигли розціпитися його спітнілі долоні, стернове колесо шалено закрутилося, і хлопець покотився по чардаку. Вітрила на «Бурелові» враз опали і зненацька корабель увійшов у штопор.

— Недотепа! — зарепетував Захмарний Вовк. Він схопив штурвал і щосили впершись ногами у чардак, відчайдушно силкувався зупинити обертання.

— Вевеко! — ревнув капітан. — Мерщій сюди!

Живчик — його весь час валило з ніг — саме підводився, коли повз нього промайнув Вевека. Снігово-білий і червоноокий блукай-бурмило, жива гора м’яса та кісток, тільки ледь-ледь зачепив Живчика, але цього було досить, щоб той знову повалився додолу.

А ще за мить обертання корабля припинилося. Живчик звів очі догори. Стернове колесо завмерло, затиснуте, мов обценьками, у блукай-бурмилових лабетах. А капітан, його руки нарешті вивільнилися, перебігав ними туди-сюди по важелях — неначе акордеоніст по клавіатурі.

— Спілчанський корабель уже за сто ступнів і не перестає наближатися, — оголосив Дозорець. Німа капітанова гра тривала. — П’ятдесят ступнів! Сорок…

На цих словах «Бурелов» ураз плигнув уперед. Екіпаж тріумфально заревів. Живчик, заточуючись, уже йшов чардаком, шепочучи палкі слова вдячності Небові. Корабель урятовано!

Потім озвався Захмарний Вовк.

— Щось тут не так! — спокійно промовив він.

— Не так? — подумав Живчик. — Що могло бути не так? Хіба, зрештою, вони не драпонули з контрабандним вантажем дерева? Він глянув крадькома назад. Справді, спілчанський корабель відстав від них уже на кілька миль!

— Вочевидячки щось не так, — повторив капітан. — Ми геть утратили підіймальну силу.

Живчик із жахом видивився на Захмарного Вовка. У животі в нього похололо. Що це, жарт? Невже Захмарний Вовк скористався з нагоди, аби по-батьківському подражнити його? Та досить було поглянути на капітанове мертвотно-бліде обличчя, на те, як він десь легше, десь дужче термосив, торгав і надавлював важелі, аби переконатися: жартами тут і не пахло!

— Це… це… трикл… триклята кормова гиря, — пробелькотів хлопець. — Її заклинило.

— Спілчанський корабель знову нас наздоганяє! — закричав Дозорець. — І, судячи із прапора, на його борту сам Спілчанський голова!

Захмарний Вовк обкрутився на місці.

— Вевеко! — почав був він, але відразу ж передумав. Не випадає такому дебеленю, такій туші, дертися по корабельному облавку. Так само, як і Темові Човноводу та Стоупові Рипучій Щелепі! А Дозорцеві, хоч би як він того хотів, просто забракне сили вивільнити величезну залізну гирю. Сліво Спліт підійшов би на всі сто, коли б не його боягузтво. А Камбаломорд, плескатоголовий гоблін, хоч і безстрашний у січі чи в хвилину якої іншої небезпеки, надто безмозкий, аби запам’ятати своє завдання.

— Краще вже я подбаю про це сам, — буркнув він.

Живчик підскочив до батька.

— Дозвольте мені, — попросився він. — Я впораюсь.

Захмарний Вовк оглянув його з голови до п’ят, щільно підібгавши губи.

— Ви ж бо маєте бути біля важелів, — провадив Живчик, — коли я вивільню гирю.

— Спілчанський корабель уже за двісті ступнів! — закричав Дозорець.

Захмарний Вовк похапливо кивнув головою.

— Гаразд, — сказав він. — Тільки ж дивись, щоб мені не довелося робити посадку.

— Цього не буде! — рішуче сказав Живчик, чимдуж поспішаючи на корму. Там він ухопився за линву і спустивсь по ній за леєр. Ген-ген долі проблиснула і хутко зникла з очей лісова зелень.

— Не дивися вниз! — пролунав застережний крик Тема Човновода.

Легше сказати, ніж зробити, промайнуло у Живчика в голові, коли він обережно спускався на линвах, які павутинням обсновували корабельний корпус. Що нижче він посувався опуклою поверхнею, — спроквола, виважуючи кожен свій рух, — то дужче перекидався на спину. Студений вітер несамовито шарпав його чуба, морозив пальці. Але йому вже було видно стернову гирю, намертво зашморгнуту просмоленою линвою.

Він усе ліз і ліз, шепочучи собі під ніс підбадьорливі слова:

— Ну, ще трішки. Трішечки-трішечки.

— Як ти? — долетів до Живчика батьків гук.

— Уже зовсім близько! — прокричав