Читати книгу - "Фальшивомонетники"

— А мене дивує, що ви не бачите в ньому нічого цікавого.

— Він здається вам цікавим тому, що ви закохалися в нього.

— Це правда, мій любий. Вам я можу в цьому признатися. Але цікавим він мені здається не тому. У мене все відбувається навпаки. Коли я даю комусь високу оцінку, то це здебільшого охолоджує мої почуття.

З’явився служник, несучи на таці вино та келихи.

— Спочатку ми вип’ємо за наш заклад, а потім знову вип’ємо за переможця.

Служник наповнив келихи, й вони цокнулися.

— Мені він здається занудним, ваш Венсан, — сказав Робер.

— О! Мій Венсан!.. Та хіба ж не ви його сюди привели? А потім, я порадила б вам не повторювати скрізь, що він вас знуджує. Тоді всі дуже швидко зрозуміють, чому ви так часто з ним зустрічаєтесь.

Робер, напівобернувшись, поцілував оголену ступню Ліліан, яку та швидко підтягла до себе, прикривши її віялом.

— Я повинен почервоніти? — запитав він.

— Зі мною навіть не намагайтеся червоніти. Ви на це неспроможні.

Вона осушила свій келих, потім промовила:

— Хочете, я скажу вам щиру правду, мій любий. Ви наділені всіма якостями літератора: ви марнославний, лицемірний, амбітний, балакучий, егоїстичний...

— Ви обсипали мене компліментами.

— Атож, усе це робить вас просто чарівним. Але ви ніколи не станете письменником, ніколи не напишете хороший роман.

— Чому?

— Бо не вмієте слухати.

— Мені здається, я слухаю вас дуже уважно.

— Ет! Венсан не літератор, а вміє слухати значно краще. Та коли ми разом, то слухати здебільшого доводиться мені.

— Він майже не вміє говорити.

— Тільки тому, що ви ніколи не стуляєте рота. Я вас знаю: ви нікому не дасте вставити бодай слово.

— Я наперед знаю, що він міг би сказати.

— Ви так гадаєте? Ви добре знаєте його історію з тією жінкою?

— О, я не знаю нічого зануднішого, як ці історії про кохання!

— Мені також подобається слухати, коли він говорить на теми історії природничої.

— Природнича історія — то ще більша нудота, ніж історії про кохання. То він до вас залицявся?..

— Якби я могла переказати те, що він мені говорив... Це надзвичайно цікаво, мій друже. Він розповів мені дуже багато про морських тварин. А я завжди цікавилася всіма створіннями, які живуть у морі. Ви знаєте, що в Америці тепер будують підводні кораблі, з вікнами в корпусі, крізь які можна бачити все, що робиться на дні океану? Хіба не чудово? Ви можете побачити живі корали, оті... оті — як же вони називаються? — зірчасті поліпи, губки, водорості, косяки риб. Венсан розповів мені, що існують види риб, які гинуть, коли вода стає більш або менш солоною, а інші види, навпаки, витримують зміну солоности й поїдають перших, коли ті стають слабкими. Попросіть його, щоб він розповів вам... Запевняю вас, це надзвичайно цікаво. Коли він про це говорить, він дивовижно змінюється. Стає просто невпізнанним... Але ви не вмієте розговорити його... А як він розповідає про свої взаємини з Лорою Дув’єр... Атож, це ім’я тієї жінки. Ви знаєте, як він познайомився з нею?

— Він вам розповідав?

— Ви ж знаєте, нестерпний ви чоловіче, що мені розповідають про все! — І вона полоскотала йому обличчя пір’їнами свого стуленого віяла. — Ви навіть гадки не маєте, що він приходив до мене щодня, після того вечора, як ви нас познайомили!

— Щодня! Ні, звичайно ж, про це я й справді гадки не мав.

— На четвертий день він уже не міг стриматися, і все мені розповів. Але кожного наступного дня він додавав до своєї розповіді якусь цікаву подробицю.

— І вам не було нудно слухати! Я захоплююся вами.

— Я ж тобі кажу, що закохалася в нього.

І вона схвильовано схопила Робера за руку.

— А він... Він кохає ту жінку?

Ліліан засміялася.

— Він її кохав. О, спершу мені довелося вдати, ніби я дуже їй співчуваю. Я навіть мусила присилувати себе поплакати з ним. Хоча мене мучили люті ревнощі. А зараз я вже не ревную. Послухай-но, як усе почалося. Вони були обоє в По, в санаторії, куди приїхали лікуватися, бо хтось поставив їм діагноз захворювання на сухоти. Насправді ж діагноз виявився хибним, ні вона, ні він не мали цієї недуги. Але тоді обоє вважали себе дуже хворими. Вони були ще не знайомі. Уперше вони побачилися, коли лежали поруч у шезлонгах на терасі в саду разом з іншими хворими, які лежать там цілий день на повітрі, лікуючи в такий спосіб свою недугу. Та позаяк усі вони вважають себе приреченими, то переконані, що хоч би що вони робили, це не дасть позитивних наслідків. Він знай повторював, що їм обом залишилося жити не більш як місяць; а це було навесні. Вона була там сама-одна. Її чоловік працює якимсь дрібним викладачем французької мови в Англії. Вона покинула його, щоб приїхати лікуватися в По. Вона була одружена лише три місяці. Він мусив витиснути з себе всі соки, щоб послати її туди. Він писав їй щодня. Ця молода жінка походить із дуже порядної родини, вона дуже добре вихована, дуже стримана, дуже сором’язлива. Аше в тому санаторії... Я не знаю напевне, що саме міг їй казати Венсан, але на третій день вона призналася йому, що хоч і спала зі своїм чоловіком і він нею володів, проте їй невідомо, що таке втіха.

— А що він їй на це сказав?

— Він узяв її за руку, яка безвільно висіла поруч із її шезлонгом і надовго притис її до своїх губів.

— А ви, що сказали йому ви, коли він вам про це розповів?

— А я... Це просто жахливо... Уявіть собі, що я вибухнула майже божевільним сміхом. Я не могла стриматися і не могла себе зупинити... А сміялася я не з того, що він мені розповів, я сміялася сама з себе, з того зацікавленого та схвильованого виразу, який я мусила напустити на себе, щоб заохотити його до цієї розповіді. Я боялася, щоб він не подумав, ніби я зробила це лише задля власної розваги. Адже його історія була, зрештою, гарною і дуже сумною. Він був такий зворушений, коли мені її розповідав! Досі він не розповідав про це нікому. Його батьки, природно, нічого не знають.

— Це