Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

Ми були вдячними за наймізерніший вияв милосердя. Ми раділи, коли мали час зводити вошей перед сном, хоча в цьому було мало приємного, оскільки доводилося стояти гольцем в нетопленому бараку, зі стелі якого звисали бурульки. Але ми були вдячними, якщо під час цієї процедури не завивав сигнал повітряної тривоги і не вимикали світло. Якщо ми не робили цю процедуру ретельно, то не спали півночі.

Убогі задоволення безрадісного життя стосувалися переважно негативного щастя — «відсутності страждання», як висловився Шопенгауер, — але й це тільки відносно. Справжніх позитивних задоволень, навіть маленьких, майже не було. Пригадую, як подумки склав щось на кшталт балансу задоволень і з’ясував, що протягом багатьох, дуже багатьох попередніх тижнів досвідчив лише два приємні моменти. Один із них трапився, коли, після повернення з роботи, після довгого очікування мене впустили на кухню і поставили в чергу до кухаря-в’язня Ф. Він стояв позаду однієї з величезних каструль і наливав суп до мисок, які квапливо простягали йому в’язні. Він був єдиним кухарем, який не дивився на людей, чиї миски наповнював; єдиним кухарем, який наливав суп усім порівну і не мав улюбленців серед особистих друзів чи земляків, витягаючи для них картоплю, у той час як інші дістають водянистий суп, зачерпнутий згори.

Але я не маю права засуджувати тих в’язнів, котрі віддавали перевагу «своїм» людям перед іншими. Хто пожбурить каменем в людину, яка протегує своїм друзям в обставинах, що є питанням життя або смерті? Жодна людина не повинна їх засуджувати, поки не відповість собі абсолютно щиро, чи в подібній ситуації не вчинить так само.

Тривалий час потому, коли я знову повернувся до нормального життя, хтось показав мені ілюстрований щотижневик із фотографіями в’язнів, які щільно лежали на нарах, похмуро дивлячись на відвідувача. «Хіба це не жахливо — оці страшні обличчя, що пильно дивляться?»

«Чому?» — запитав я, оскільки щиро не зрозумів. Тієї миті я знову все пригадав: о п’ятій ранку надворі все ще було дуже темно. Я лежав на твердих дошках у землянці, де близько сімдесяти з нас були «під опікою». Ми хворіли й не мусили виходити з табору на роботу; ми не мусили йти на переклик. Ми могли пролежати цілісінький день у своєму куточку барака, дрімати й чекати на денну пайку хліба (яка, звісно, була меншою для хворих) і на порцію супу (розведеного і також у меншій кількості). Але якими задоволеними ми були; щасливі попри все. Поки ми тулилися один до одного, щоб уникнути зайвої втрати тепла, надто ліниві, намагалися без необхідності не ворушити навіть пальцем, ми чули пронизливі свистки і крики з майданчика, на якому для переклику вишикувалася нічна зміна, котра щойно повернулася. Двері розчахнулися, і в барак увірвалася хурделиця. Виснажений товариш, укритий снігом, причалапав досередини, щоб присісти на кілька хвилин. Але старший наглядач повернув його надвір. Було суворо заборонено впускати до барака чужих, поки тривав переклик. Як шкода мені було того хлопця і як втішно було у той момент не бути в його шкурі, а хворіти й мати можливість подрімати в шпитальному блоці! Який порятунок — побути тут два дні й, можливо, ще два додаткових дні!

Усе це я пригадав, коли побачив фотографії в журналі. Коли я пояснював, мої слухачі зрозуміли, чому я не вважаю ці фотографії жахливими: люди, зображені на них, могли й не бути надто нещасними.

На четвертий день у шпитальному блоці мене призначили в нічну зміну, але зайшов головний лікар і запитав, чи не погоджуся я поїхати лікарем-добровольцем в інший табір, де були пацієнти з тифом. Незважаючи на наполегливі поради моїх друзів (і незважаючи на те, що майже ніхто з моїх колег не запропонував свої послуги), я вирішив зголоситися. Я знав, що в робочій партії стану на Божу дорогу. Але якщо я мав померти, то в моїй смерті мусив бути бодай якийсь сенс. Я міркував, що, безсумнівно, доцільніше спробувати допомогти моїм товаришам як лікар, аніж животіти і врешті втратити життя як непродуктивний працівник, яким я був.

Для мене це була елементарна математика, а не самопожертва. Однак старший наглядач тамтешнього санітарного блоку таємно наказав «подбати» про нас, двох лікарів, які визвалися працювати в тифозному таборі. Ми були такими кволими на вигляд, що він боявся отримати два додаткових трупи замість двох лікарів.

Я вже згадував раніше, як усе, що не було пов’язане з безпосереднім завданням зберегти себе і своїх найближчих друзів живими, втрачало значення. Заради цієї мети жертвували всім. Характер людини був підпорядкований їй до такої міри, що людину охоплювало душевне сум’яття, яке загрожувало всім життєвим цінностям і піддавало їх сумніву. Під впливом світу, який більше не визнавав цінність людського життя і людську гідність, який відбирав у людини волю і робив її об’єктом знищення (плануючи, однак, використати її сповна — до останньої краплини фізичних ресурсів), — під цим впливом особисте Еґо врешті втрачало свої цінності. Якщо людина в концентраційному таборі не боролася проти цього з останніх сил, щоб зберегти самоповагу, вона втрачала відчуття індивідуальності, переставала бути розумною істотою з внутрішньою свободою й особистими цінностями. Людина думала про себе лише як про частину величезної людської маси; її існування зводилося до тваринного рівня. Людей водили стадом — іноді в одне місце, іноді в інше, іноді разом, іноді окремо — наче отару бездумних і безвольних баранів. Маленька, але небезпечна зграя, добре обізнана з методами тортур і садизмом, спостерігала за ними зусібіч. Вона безперестанку гонила стадо там і сям, із криками, штурханням й ударами. І ми, барани, думали лише про дві речі: як ухилитися від лютих псів і де дістати трохи їжі.

Точнісінько неначе баранці, які боязко юрмляться в середині стада, кожен із нас намагався потрапити в середину колони. Це збільшувало шанси уникнути ударів наглядачів, які йшли обабіч, спереду й ззаду колони. Позиція в центрі мала ще одну додаткову перевагу — захищала від лютого вітру. Отож у спробах врятувати свою шкуру люди намагалися буквально пірнути в натовп. При формуванні колони це відбувалося автоматично. Але іноді це було свідомою спробою з нашого боку — підпорядкованою одному з найголовніших законів самозбереження: не бути помітним. У всіх випадках ми намагалися не привертати до себе уваги есесівців.

Звичайно ж, траплялися часи, коли було можливо, і навіть необхідно, триматися подалі від натовпу. Загальновідомо, що вимушене сумісне життя, коли повсякчас звертають увагу на все, що ти робиш, може призвести до непереборного бажання усамітнитися, хоча б на деякий час.