Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

Загалом, будь-яке заняття мистецтвом у таборі дещо нагадувало гротеск. Я б сказав, що реальне враження, справлене будь-чим, пов’язаним із мистецтвом, виникало від примарного контрасту між виступом і тлом безнадійного життя в таборі. Я ніколи не забуду, як прокинувся від важкого змореного сну на другу ніч в Освенцимі — мене розбудила музика. Старший охоронець барака щось святкував у своїй кімнаті, яка розташовувалася біля входу. Підпилі голоси горлали якісь банальні мелодії. Раптом запала тиша, і скрипка заспівала відчайдушно сумне танго, незвичну мелодію, не зіпсуту частим повторенням. Скрипка ридала, і моя душа плакала разом із нею, тому що саме цього дня комусь виповнилося двадцять чотири. Цей хтось був в іншій частині табору Освенцим, можливо, у кількох сотнях або тисячах метрів від мене, але абсолютно недосяжний. Цим кимось була моя дружина.

Подоба мистецтва в концентраційному таборі могла б доволі здивувати стороннього спостерігача, але ще більше його б здивувало відкриття, що тут можна було зустріти й почуття гумору; звісно, тільки примарну його тінь і лише на декілька секунд чи хвилин. Гумор був ще однією зброєю душі, що боролася за самозбереження. Добре відомо, що гумор, більше ніж будь-яка інша риса людського створіння, здатен подолати відчуженість і дозволяє піднятися над будь-якою ситуацією, навіть якщо це триває кілька хвилин. Я практично допоміг моєму товаришеві, який працював біля мене на будівництві, розвинути почуття гумору. Запропонував йому придумувати принаймні по одній смішній історії на день про те, що станеться з нами після звільнення. Він був хірургом та асистував під час операцій у великому шпиталі. Отож, одного разу я змусив його посміхнутися, описуючи, як він не втратить табірних звичок, повернувшись на колишню роботу. На будівництві (особливо тоді, коли наглядач здійснював інспекцію) бригадир спонукав нас до швидшої роботи вигуком: «Діяти! Діяти!» Я сказав товаришу: «Одного дня ти повернешся до операційної, готуватимешся до великої черевної операції. Раптом вбіжить санітар, оголошуючи про прибуття старшого хірурга, волаючи: «Діяти! Діяти!»

Часом інші придумували смішні історії про майбутнє, наприклад, передбачаючи, як під час званої вечері вони розгубляться, коли подаватимуть суп, і благатимуть господиню зачерпнути «з дна».

Спроба розвинути почуття гумору та побачити речі зі смішного боку — це трюк, який засвоюєш, оволодіваючи мистецтвом життя. Мистецтву життя можна навчатися навіть у концентраційному таборі, хоча там панує страждання. Наведу аналогію: страждання людини подібні до поведінки газу. Якщо певну кількість газу накачати до порожньої камери, він цілком рівномірно заповнить простір, незалежно від його величини. Подібно до цього страждання цілком охоплюють душу людини і її свідомість, і не має значення, великі вони чи малі. Таким чином, «розмір» людських страждань абсолютно відносний.

Так само будь-яка нікчемна дрібничка може спричинити найбурхливішу радість. Візьмемо за приклад те, що трапилося під час нашої подорожі з Освенцима до іншого табору, філіала Дахау.[8] Ми всі боялися, що транспорт везе нас в табір Маутгаузен.[9] Ми непокоїлися все більше й більше, під’їжджаючи до мосту через Дунай, що його потяг мав проминути на шляху до Маутгаузену, як стверджували досвідчені мандрівники. Люди, які ніколи не бачили нічого подібного, імовірно, навіть не можуть уявити собі танець радості, який виконали у вагоні в’язні, коли побачили, що потяг не проїхав мостом, а натомість вирушає «лише» в Дахау.

І знову ж таки, що сталося, коли ми прибули до того табору після подорожі, яка тривала два дні і три ночі? У вагоні бракувало місця, щоб усі одночасно могли сісти навпочіпки на підлозі. Більшості з нас довелося стояти всю дорогу, у той час як лише кілька з нас по черзі могли присісти на смердючу солому, просякнуту людською сечею. Перша важлива новина, яку ми почули від в’язнів-старожилів, що це відносно невеликий табір (на 2 500 осіб) і тут немає ані «пічок», ані крематорію, ані газу! Це означало, що особа, яка стає «мусульманином», не вирушає одразу до газової камери, а буде чекати, поки не організують так званий «конвой хворих» для повернення в Освенцим. Цей радісний сюрприз підніс нам усім настрій. Побажання нашого старшого наглядача по бараку здійснилося: ми прибули, і досить швидко, до табору, у якому, на відміну від Освенцима, не було «димоходу». Ми сміялися й сипали жартами, попри те і під час того, що пережили протягом наступних кількох годин.

Коли нас, новоприбулих, порахували, одного забракло. Отож ми мусили чекати назовні під дощем і холодним вітром, поки зниклого знайшли. Його врешті виявили в бараку, де він заснув від виснаження. І тоді переклик обернувся на показове покарання. Усю ніч і ранок наступного дня нам довелося стояти просто неба, закоцюблими від холоду і промоклими наскрізь після виснажливої тривалої подорожі. І все ж ми були дуже задоволені! У цьому таборі не було димаря, й Освенцим був далеко.

Іншого разу ми побачили групу звичайних засуджених, яких провели повз наше місце праці. Якою очевидною видавалася глибина всіх наших страждань тепер! Ми заздрили цим в’язням через відносно впорядковане, безпечне і щасливе життя. Вони напевно мали можливість регулярно приймати душ, думали ми із сумом. У них напевно є зубні щітки і щітки для одягу, матраци — у кожного власний — і щомісячна пошта, яка приносить їм новини від родичів або хоча б звістки, живі вони ще чи ні. Ми все це втратили дуже давно.

А як ми заздрили тим із нас, кому поталанило потрапити на фабрику і працювати під дахом! Кожен мріяв про таку удачу, яка рятувала життя. Шкала відносного везіння простягалася навіть далі. Навіть серед відділень, які працювали поза табором (членом одного з яких був я), існували деякі групи, яким, на загальну думку, не пощастило. Можна було позаздрити людям, які не мусили через силу човгати мулистою глиною на крутому схилі, по дванадцять годин щодня розвантажуючи вагонетки на маленькій польовій колії. Більшість нещасних випадків ставалося на цій роботі, і часто вони були смертельними.

У інших робочих партіях бригадири мали звичку роздавати численні удари, що змушувало нас вважати відносною удачею не потрапити під їхнє керівництво або потрапити туди ненадовго. Одного разу, за нещасливим збігом обставин, я опинився в такій групі. Якщо б сигнал повітряної тривоги не перервав нашу працю через дві години (протягом яких бригадир приділяв мені особливо пильну увагу) і після цього не з’явилася необхідність перегрупувати працівників, гадаю, я міг повернутися до табору на полозках, на яких волокли померлих або тих, хто помирав від виснаження. Ніхто не може уявити