Читати книгу - "140 децибелів тиші"

дітей з вадами слуху. Однолітки, як то часто буває, знущалися з його відсталості та кульгавості, але вулиця навчила боронитися. Не дивлячись на невисокий зріст, він кидався з кулаками на будь-кого, хто намагався його принизити. Сашко дуже швидко завоював неабиякий авторитет серед мешканців інтернату. У навчанні теж не пас задніх — навчився читати, а через рік уже міг нормально говорити. І якби не однотонність та беземоційність голосу, ніхто б і не здогадався, що хлопець майже глухий.

Інколи на вихідні мама забирала Сашка додому. Вони жили в старому будинку біля залізниці. А улюбленим місцем відпочинку для хлопця завжди був вокзал...

Якось один із місцевих кишенькових злодіїв побачив, як Сашко спілкується жестами і звернув увагу на його спритні довгі пальці. Запросив хлопця у вареничну неподалік, нагодував його, а потім навіть пригостив шалено дорогим шоколадним морозивом «Каштан». Коли чоловік переконався, що Сашко вже геть «поплив» від задоволення, то запитав обережно:

— Ну що, малий, хотів би завжди так кайфувати?

Малий, звісно ж, хотів.

— Тоді пішли зі мною, щось тобі покажу, а може й навчу.

Того ж вечора Сашко уперше побачив, як легко можна розбагатіти, витягуючи гаманці в неуважних пасажирів, що їхали в переповнених електричках додому після робочої зміни. Незабаром він теж навчився «працювати» разом із наставником, обчищаючи кишені роззяв. Санькові було тоді лише десять років.

До школи хлопець продовжував ходити, але вчився вже абияк. Розумів, що зі своїми фізичними вадами він зможе тільки закінчити спецучилище і працювати на конвеєрі на якомусь заводі. І місячна зарплата в нього буде там така ж, як у кишенькового злодія за один прохід по вагонах електрички в годину пік.

Поки Сашко був малим, йому щастило: пасажири у вагонах не звертали уваги на кульгавого хлопчака й не помічали, як їхні кишені порожніли. Уперше Сашко попався, коли йому виповнилося сімнадцять. Рік просидів у колонії для неповнолітніх. А тоді його випустили — інвалід як-не-як. Ще через рік знову впіймали на крадіжці і відправили в дорослу колонію, вже на три роки. На свободу Санька-Глухар (це прізвисько прилипло до нього у в’язниці) вийшов якраз у розпал «перебудови», коли, мов гриби, по всьому місту росли кооперативи, торгові ятки, кав’ярні та шашличні. Особливо багато їх з’явилося навколо рідного Сашкові залізничного вокзалу. Санька-Глухар швидко зорієнтувався і теж налагодив свій бізнес. У той час всі підприємці змушені були віддавати частину прибутку бандам рекетирів. Інакше їхній бізнес могли знищити, а самих бізнесменів покалічити, а то й убити. Але Саньку-Глухаря рекет не чіпав, бо він після двох тюремних строків мав уже неабиякий авторитет у кримінальних колах. Користуючись цим, злодій згрупував навколо себе глухих, які займалися виробництвом і розповсюдженням у поїздах різноманітної друкованої продукції на кшталт календарів, іконок та гральних карт.

Санька навчився поважно говорити, вживати розумні вислови. На незнайомця, за бажання, він міг справити враження статечного чоловіка, а не привокзального волоцюги, яким, по суті, й був. По чужих кишенях Санька більше не промишляв. Тепер за нього це робили інші, а йому лише здавали щоденну виручку, якою він справно ділився і з міліцією, і зі злодійським «общаком».

Глухар успішно пережив і криваві дев’яності, і двотисячні. Бо чимало його «кулєгів» та посіпак, яким щастило значно менше, вже покоїлися на Брюховецькому цвинтарі або, у кращому разі, сиділи за ґратами. Сам Санька хоч і поступився частиною бізнесу молодшим та нахабнішим, проте авторитету свого не втратив.

Він тримав під собою кишенькових злодіїв, які орудували на вокзалі, жебраків та торгівлю в поїздах.

Кадрів Санькові ніколи не бракувало. Майже глухий і кульгавий, він швидко знаходив спільну мову з такими ж обділеними долею людьми, і заманював їх до себе. Особливо легко це вдавалося з дітьми, яких суспільство намагалося просто не помічати, відвертатися кудись в інший бік, ніби їх не існує. А Санька-Глухар ніколи не відвертався. Він підбирав малих калік і ставав для них Богом. Годував і одягав їх, давав їм дах над головою. За це вони щодня зранку до вечора відробляли йому: неповносправні — жебрацтвом у вагонах, а спритні й верткі — злодійством. Для них це було краще, ніж мерзнути і помирати з голоду, чи й взагалі — бути проданими на органи якому-небудь чорному трансплантологові.

Сьогодні до рук Глухаря потрапив зовсім інший екземпляр. Сергій вирізнявся з-поміж усіх його підопічних. Хлопець виглядав пригніченим, але очі його були живі. У них не було порожнечі, притаманної нещасним дітям, якими Санька зазвичай опікувався.

Глухар провів Сергія темними, схожими на лабіринт, дворами старих польських будинків, і зупинився біля чорних залізних дверей. Потім відправив зі свого мобільного телефону смс-повідомлення і відійшов убік. Двері зі скрипом відчинилися. Глухар швидко заштовхнув Сергія всередину, увійшов сам і зачинив двері зсередини. Вузьким напівтемним коридором вони спустилися в підвал, де їх зустріло біля двох десятків пар насторожених дитячих очей.

Саме тут мешкали підопічні Саньки-Глухаря. Він посадив Сергія за довгий стіл, збитий з соснових дощок, і звелів, щоб хтось швидко приготував поїсти. Відтак повернувся лицем до Сергія і почав розпитувати.

Сергій розумів, що кульгавий дядько привів його сюди не для того, щоб знову здати в міліцію чи відправити назад в інтернат. Тож нічого не приховував. Йому навіть спала на гадку одна ідея: «А цей дядько не якийсь алкаш привокзальний. Якщо він так запросто визволив мене з міліції, то міг би допомогти визволити Яринку! Для чогось я йому потрібен. Може, якщо я стану йому в пригоді, то він віддячиться і допоможе мені?»

Від цієї думки, що вселяла нову надію, Сергій трохи повеселішав і готовий був без вагань погодитися на все, що б не запропонував йому авторитетний злодій Санька-Глухар.

Після затишної спальні інтернату підвал з дерев’яними нарами й засмальцьованими ватними матрацами здався Сергієві гнітючим і затхлим. Йому виділили місце на другому ярусі, поблизу туалету. Тхнуло там відповідно, але хлопець терпів. Він був певен, що не затримається тут надовго.

Глухар ще у відділку міліції звернув увагу на тонкі й чутливі пальці хлопця.

«А з малого може вийти прекрасний щипач, — подумав він тоді. — І вигляд у нього інтелігентний, не те, що у більшості з моїх. Такого ніхто й не запідозрить у злодійстві».

Наступного ранку Санька прийшов у підвал і забрав Сергія з собою. Вони вирушили на залізничний вокзал — їх чекали перші уроки елітного злодійського ремесла. Глухар боявся, що його помічники, які навчали решту малих злодійчуків, зіпсують такого перспективного хлопця.