Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

— Це там?— показав рукою Едек.

Жінка кивнула головою, хотіла спинити його, та хлопець не слухав — скільки сили в ногах, мчав дорогою туди, де могло статися щось лихе.

Пробіг, може, з кілометр, може, менше. Знову постріли. Ще якийсь оклик. Потім стихло. Едек став. Куди бігти далі? Звісно, праворуч, але чи це вже тут звертати? Бір стояв дерево коло дерева, біля підніжжя ялин-велетнів ріс густий навіть тепер, без листя, чагарник.

Затріщало галуззя, десь близько виразно почувся тупіт ніг. Едек витріщив очі, напружився, мовби готуючись стрибнути, сам не знав, чого сподіватися. Трохи далі від нього, як добре кинути каменем, з гущавини на дорогу вискочили два чоловіки. Озирнулися, побачивши Едека, пірнули в ліс по другий бік дороги. Залєський швиргонув пальто на землю. Рвонув услід за ними. «Це, певно, браконьєри»,— думав він, важко дихаючи від того шаленого бігу. Нижчий, у сірому пальті, вже зник у густих кущах. Але другого Едек бачив добре. Високий, трохи сутулий, він мчав, обминаючи кущі, дерева і ями. Коротка темна куртка щільно обтягувала його спину. В правій руці чоловік міцно стискав рушницю. Едек не зважав, що гілля шмагає його по обличчю, що він спотикається об якісь горбики. Гнав щодуху, був ближче й ближче до втікача. Ледве переводячи подих, голосно крикнув:

— Стій! Стій!

На той окрик високий чоловік обернувся, ще біжучи, придивлявся до Едека. Потім раптом зупинився, підніс до плеча рушницю і, не цілячись, вистрілив. Гук луною загудів по лісу. Едек завагався. Це нерівна боротьба, коли за таким женешся з порожніми руками. Десь далеко-далеко позаду почулося гукання. Ховаючись за товстим, зеленим од моху стовбуром, Едек крикнув ще раз:

— Стій!

Браконьєр погрозив йому кулаком і гучним голосом кинув:

— Гляди, г...о собаче, вдруге пальну тобі просто в лоб...

І рвонув далі, щомиті оглядаючись.

Едек не здавався. Від дерева до дерева біг позаду. Проте відстань між ними швидко збільшувалась. Місце тут було нерівне, в густих заростях, ставало нижче й нижче, під ногами раптом зачвакало.

Коли нарешті він зупинився, втікача вже не видно було, тільки здалеку ще чувся тріск гілляччя. Зненацька так само затріщали гілки й позаду. Едек блискавично обернувся.

Гасинець і Павел підбігали страшенно задихані, стривожені. Побачивши, що Едек цілий, полегшено зітхнули. Вівчарка, яка була з ними, мала нещасний вигляд: сідала, крутилася, бігала навколо, терлась носом об землю.

— Туди побігли... Це вони?

— Вони. Стріляли в тебе?

— Один раз. Той високий.

— Ну певно! Облиш, людино добра, такого страху нагнав на мене. Де це видано — з голими руками бігти за таким бандитом. У нас він теж стріляв і добре цілився. Павлові просвистіло біля самого вуха.

— Наволоч! — лаявся Павел, люто блискаючи очима.— Ми б схопили їх, коли б не тютюн...

— Який тютюн?

— Це пройдисвіти, бувалі браконьєри. Рекс вислідив їх за молодим ялинником. Гарне місце, там такі олені ходять! Собака вів добре, потім я його пустив, близько вже. Ідемо слідом, гавкання стало коротке — значить, пес уже коло них. І раптом чуємо — пищить, скавулить, виє. Підбігаємо — тих негідників і сліду нема, тільки шумить по лісі, так тікають. А Рекс корчиться на землі, тре лапами очі, чхає, виє од болю. Тварюки — як собака напав на них, сипонули йому в морду і в очі жменю тютюну... Найкращий гончий довго не може отямитись, коли йому сипнути тютюну в ніздрі.

— Але все одно ми перебігли їм дорогу,— додав лісничий. — Ми краще знаємо цей ліс. Тільки вони скоро помітили нас і звернули. Коли Павел підбіг ближче — почали стріляти. Раз, тоді ще двічі...

— А потім було ще три постріли!

— То я стріляв, і Павел — для острашки.

— Перцем із сіллю,— значливо моргнув Павел, майже до шепоту стишивши голос.— Шкода, не вдалось, а то б попочухався, виючи гірше, ніж Рекс.

— Ми вже перестали гнатися, коли раптом почули твій голос, а тоді — постріл. Ну й злякався я, що влучив бандит, бо від такого можна всього сподіватись, йому легко будь-кого вбити... Облиш, людино добра, все це гарно, але нерозумно. Це тобі не забава,— докоряв лісничий, у той же час поглядаючи з явною симпатією на Едека.

Вернулися додому. Побачивши їх, лісничиха і Метек полегшено зітхнули.

— А ви знаєте їх? Хто вони такі? — допитувався збуджений Едек.

— Вищого я не впізнав, хоч уже вдруге бачу його в лісі. Другий теж обличчя мені не показав, але, здається, я знаю, хто то... Хай начувається...

Едекові аж страшно стало, коли побачив, яке обличчя було у Гасинця, коли він вимовляв ті слова. Воно стало тверде і суворе.

Збудження поволі спадало. Лісничий одразу ж після сніданку пішов подивитися, як там збирають насіння, Павел заспішив до сестри, Метек подався до себе нагору. Що найбільше обрадувало в той день Едека, це такий, як раніше, теплий погляд товариша.

Залєський ще добру годину тинявся по двору, пішов до озера, на якому здіймалися гривасті хвилі, годував сарну, що ні на крок не відступала од нього, і зрештою наважився. Вчорашня розмова з Метеком була надто ясна, щоб він міг і далі, як останнє ледащо, сидіти склавши руки, зловживаючи гостинністю цих людей. Розшукав лісничиху.

— Я збираюся в Піш. Може, будуть якісь доручення? І, будь ласка, не ждіть мене з обідом, я буду там довго, вернуся, певно, аж надвечір...

Вона не здивувалася. Попросила дещо купити. Едек узяв сумку і десь близько одинадцятої вирушив у дорогу, яку добре пам’ятав ще від першої подорожі з Метеком. Якось бадьоріше відчув себе, коли вийшов на дорогу і будинок лісничого зник за стіною лісу. «Найгірше, поки ще ні на що не зважишся,— думав він.— Тепер усе з’ясується».

Позаду хтось голосно гукнув його. Едек слухав, здивований. Із-за повороту дороги показалася лісничиха. Приклавши, як рупор, долоні до рота, гукала на весь ліс:

— Зараз же вернися назад...

Едек подумав, що сталося, може, якесь лихо і потрібна його допомога. Задихавшись, підбіг до неї. Жінка була сердита.

— Ти що, десять з гаком кілометрів — пішки? Не в таких черевиках лазити по лісових дорогах... Іди візьми велосипед.

— Ніде буде його залишити.

— Зоставиш у першій хаті, у старого лісника...

Ідучи потім стежкою обіч дороги, Едек був щиро вдячний пані