Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

— Вигасла?! — здавалося, з очей Цірі сипнуть за мить зелені іскри. — Добре ж вона вигасла! Нільфгардці вбили королеву Каланте! Просто вбили!

— Визнаю, — Готспорн жестом заспокоїв Ґіселера, який вже знову готувався ганити Цірі за втручання, — що панна Фалька просто фонтанує знанням. Королева Цінтри і справді полягла під час війни. Загинула також, як думали, її онука Цірілла, остання з королівської крові. Тоді Емгиру не залишалося робити нічого, ніж створити, як ото мудро сказав нам пан Реф, уявну автономію. Аж тут раптом ні з того ні з сього ота Цірілла знайшлася.

— Казочки якісь, — пирхнула Іскра, спираючись на плече Ґіселера.

— І справді, — кивнув Готспорн. — Трохи воно як у казці, треба визнати. Кажуть, що оту Ціріллу зла чаклунка ув’язнила була десь на далекій Півночі, у магічній вежі. Але вдалося їй — Ціріллі, не вежі — втекти й попросити притулку в Імперії.

— То одна велика, холерна, неправдива дурня і брехня! — верещала Цірі, тремтливими руками хапаючи коробочку з фісштехом.

— А імператор Емгир, як несуть чутки, — продовжував не збитий з пантелику Готспорн, — щойно побачив її, закохався без пам’яті й хоче взяти за дружину.

— Соколиця має рацію, — твердо сказала Містле, акцентуючи слова ударами кулака об стіл. — То все холерна дурня! Тільки не можу зрозуміти, про яку холерну холеру тут йдеться. В одному я впевнена: спирати на тій дурні надію на нільфгардську ласку було б ще більшою дурнею.

— Так і є, — підтримав її Реф. — Що нам за справа до імператорського одруження? Та хоча б і не знаю, з ким імператор одружувався, на нас інша наречена чекатиме. Конопляна!

— Не у ваших шиях справа, дорогоцінний Щуре, — нагадав Готспорн. — Це політика. На північних рубежах Імперії все ще ребелії[6], бунти й усілякі рухи, особливо у тій Цінтрі та в околицях. А візьме Імператор за дружину спадкоємицю Цінтри, і Цінтра заспокоїться. Буде урочиста амністія, повстанські загони зійдуть з гір, перестануть імперських шарпати й прикрості їм вчиняти. Ба, якщо цінтрійка сяде на імператорському троні, то бунтівники й в імперську армію можуть вступити. А ви ж знаєте, що на Півночі, за річкою Яррою, війна триває, кожен солдат важливий.

— Ага, — скривився Кейлі. — Отепер я зрозумів! Отака то амністія! Дадуть вибір: отут паля загострена, отут імперські кольори. Або палю в жопу, або кольори на спину. І на війнусю, за імперію помирати!

— На війнусі, — повільно сказав Готспорн, — і насправді по-різному буває, як воно у тій пісеньці співають. Але ж не всім треба воювати, дорогенькі мої Щури. Хоча можливим, вочевидь після виконання умов амністії і визнання провини, є певний рід… заступної служби.

— Чого?

— Знаю, у чому справа. — Зуби Ґіселера блиснули коротко на засмаглій, синій від поголеної щетини пиці. — Купецька гільдія, діти, мала б бажання нас пригорнути. Притулити й приголубити. Як паніматка.

— Скоріше як суча мати, — буркнула під ніс Іскра.

Готспорн вдав, що не почув.

— Маєш повну слушність, Ґіселере, — сказав прохолодно. — Гільдія може, якщо забажає, вас найняти. Офіційно, для різноманітності. І приголубити. Дати охорону. Також офіційно й також для різноманітності.

Кейлі хотів щось сказати, Містле хотіла щось сказати, але швидкий погляд Ґіселера відібрав мову в обох.

— Перекажи гільдії, Готспорне, — сказав холодно отаман Щурів, — що ми вдячні за пропозицію. Подумаємо, прикинемо, погомонимо. Вирішимо, що вчинити.

Готспорн встав.

— Поїхав я.

— Зараз, в ніч?

— У селі заночую. Тут мені якось незручно. А завтра прямісінько до кордону з Метінною, потім головним шляхом до Форгехаму, де я до Еквінокції забавлятимуся, і хтозна, чи не довше. Бо стану там очікувати на тих, хто вже вирішив, що вони готові об’явитися і під моєю опікою чекати амністії. Та й ви не марудьтеся, добре вам раджу, із роздумуванням та прикидками. Бо Бонгарт готовий амністію випередити.

— Постійно ти нас лякаєш тим Бонгартом, — повільно сказав Ґіселер, також встаючи. — Можна б подумати, що та сволота вже за рогом… А він, напевне, ще за горами, за лісами…

— …у Ревнощах, — спокійно закінчив Готспорн. — У корчмі «Під головою химери». Якісь тридцять миль звідси. Якби не ваші зиґзаґи над Вельдою, ви б у нього ще вчора впакувалися. Але вас те, знаю, не лякає. Бувай, Ґіселере. Бувайте, Щури. Майстре Альмаверо? Я їду до Метінни, а завжди люблю компанію на дорогу… Що кажете, майстре? Що охоче? Так я і думав. То пакуйте свій крам. Заплатіть майстру, Щури, за його артистичну працю.

* * *

Поштова станція пахла смаженою цибулькою і заливайкою, приготованими дружиною господаря станції, яку тимчасово випустили з-під сарайного арешту. Свічка на столі прискала, пульсувала, мела вусом полум’я. Щури схилилися над столом так, що полум’я гріло їхні голови, а ті мало не торкалися одна одної.

— Він у Ревнощах, — тихо говорив Ґіселер. — У заїзді «Під головою химери». Десь день дороги звідси. Що ви про це думаєте?

— Те, що й ти! — гарикнув Кейлі. — Їдьмо туди, й уб’ємо сучого сина.

— Помстимося за Вальдеса, — сказав Реф. — І за Мухоморця.

— І не стануть нас, — засичала Іскра, — різні там Готспорни в очі колоти чужою славою і завзятістю. Уконтропупимо того Бонгарта, трупоїда того, того вовкулаку. Приб’ємо його голову над дверима корчми, аби до назви пасувало! І щоб усі бачили, що не характерником, а смертним він був, як інші, а наприкінці на кращих наскочив. Покажемо, яка ганза найкраща від Корату до Переплуту!

— Пісні про нас по ярмарках заспівають! — запально сказав Кейлі. — А то й по замках!

— Їдемо. — Ассе гепнув об стіл долонею. — Їдемо і вб’ємо падлюку.

— А після, — вирішив Ґіселер, — подумаємо про ту амністію… Про Гільдію… Чого морду кривиш, Кейлі, наче клопа розгриз? Вони на п’яти нам наступають, а зима йде. Думаю так, Щурята: перезимуємо, амністійне тепле пиво потягуючи. Витримаємо у тій амністії ґречно й пристойно… десь так до весни. А навесні… Як травичка з-під снігу вилізе…

Щури засміялися хором, тихо, зловісно. Очі їхні горіли, наче у справжніх щурів, коли вночі, у темному завулку підходять ті до пораненої людини, яка не може