Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

й дивилася «Молодих і збентежених»[19]. Вона сподівалася, що Саллі не повернеться до кінця серії. Коли справи в Арнетті йшли краще, Ральф Ходжес купив великий кольоровий телевізор, і Лайла обожнювала дивитися післяобідні серіали в кольорі. Усе видавалося значно красивішим.

Лайла затягнулася цигаркою та зайшлася тремким кашлем, ривками випускаючи дим. Сходила на кухню й виплюнула в раковину повний рот харкотиння. Вона прокинулася від кашлю, і відтоді їй постійно здавалося, наче хтось лоскоче їй горло.

Лайла повернулася до вітальні, по дорозі визирнувши у вікно, аби впевнитися, що з Бертом Ходжесом усе гаразд. Саме показували рекламу, де танцювали дві пляшки з рідиною для миття унітазів. Вона обвела поглядом кімнату й побажала, щоб і її домівка виглядала так само гарно. У Саллі було хобі: вона розфарбовувала заготівки, де ділянка кожного окремого кольору була позначена певною цифрою[20], створюючи численні картини з Ісусом, і всі вони, охайно обрамлені, тепер висіли на стінах вітальні. Їй особливо подобалася велика «Таємна вечеря» над телевізором. Саллі розповідала, що там більш ніж шістдесят кольорів, і на її завершення пішло мало не три місяці. Справжній витвір мистецтва.

Коли продовжився серіал, розплакалася крихітка Шеріл — неприємний, пискливий крик, перемежований вибухами кашлю.

Лайла загасила цигарку й поквапилася до спальні. Чотирирічна Єва спала собі далі, а от Шеріл лежала на спині у своєму ліжечку, і обличчя в неї загрозливо посиніло. Крики стали здушеними: вона задихалася.

Лайла переборола страх перед крупом, іще коли на нього перехворіли її двоє дітей, тож схопила дитину за ніжки й сильно ляснула по спині. Вона гадки не мала, чи радив такі прийоми доктор Спок[21], бо ніколи його не читала. Проте на крихітці Шеріл це спрацювало. Вона по-жаб’ячому квакнула й виплюнула на підлогу чималий шмат жовтого слизу.

— Так краще? — спитала Лайла.

— Тя, — сказала маленька Шеріл, знову засинаючи.

Лайла витерла бридоту «клінексом». Вона не могла пригадати, щоб коли-небудь бачила, як дитина вихаркує такий ковтях шмарклів.

Насупившись, Лайла повернулася до вітальні. Вона підкурила ще одну цигарку, чхнула від першої ж затяжки, а тоді й сама розкашлялася.

Розділ 4

Відтоді, як стемніло, минула година.

Старкі самотньо сидів за довгим столом і перебирав аркуші жовтих роздруківок. Їхній зміст сильно його наполохав. Він служив країні тридцять шість років, розпочавши з ролі зляканого плебея у Вест-Пойнті. Його нагороджували медалями. Він спілкувався з президентами, роздавав їм поради, до кількох навіть дослýхались. У його житті траплялися негаразди, він їх чимало подолав, але це…

Він був нажаханий, так глибоко нажаханий, що не насмілювався цього визнавати. Такий лютий жах міг позбавити розуму.

Зненацька він скочив на ноги та підійшов до стіни з п’ятьма порожніми телевізійними екранами, що зазирали в кімнату. Коли Старкі підводився, він стукнувся коліном об стіл, і одна роздруківка зірвалася з краю. Аркуш ліниво прорізав очищене повітря, рухаючись туди-сюди, наче пилка, і приземлився на плитку, наполовину сховавшись у тінь від столу. Якби хтось стояв над ним і дивився вниз, прочитав би таке:

Ь ПІДТВЕРДЖ

ЗДАЄТЬСЯ ДОВОЛІ

КОД ШТАМУ 848-АВ

КЕМПІОН, (ЖІН.) САЛЛІ

АГЕНТ МУТУЄ ТА МІНЯЄТЬСЯ.

ВИСОКА/НАДЛИШК. ЛЕТАЛЬНІСТЬ

РИ ЦЬОМУ ЗАРАЗЛИВІСТЬ ОЦІНЮЄТЬСЯ В

ПОВТОРЮЮ 99,4 %. ЕПІДЕМЦЕНТР В АТЛАНТІ

РОЗУМІЮТЬ. ЦІЛКОМ ТАЄМНО БЛАКИТНИЙ КОНВЕРТ.

КІНЕЦЬ

Р-Т-222312А

Старкі натиснув на кнопку під середнім екраном, і зображення вигулькнуло з лячною раптовістю, яку гарантувала якість техніки. Воно показувало західну каліфорнійську пустелю, камера дивилася на схід. Було порожньо й безлюдно, однак, підфарбована червоно-пурпуровими тонами інфрачервоної зйомки, ця порожнеча здавалася моторошною.

«Він там, просто попереду, — думав Старкі. — Проект “Синь”».

Страх знову спробував захопити його свідомість. Старкі сягнув рукою в кишеню й дістав блакитну пігулку. Його дочка називала їх «колесами». Та назви не мали значення, а от ефект — інша річ. Він ковтнув пігулку всуху, і його мармурове обличчя на мить скривилося.

Проект «Синь».

Він поглянув на інші сліпі монітори, а тоді ввімкнув їх усі. № 4 та № 5 показували лабораторії. На четвертому була лікувально-профілактична, а на п’ятому — вірусної біології. У ВБ-лабораторії було повно кліток із тваринами — в основному морськими свинками, макаками резус та кількома собаками. Здавалося, ніхто з них не спав. У лікувально-профілактичній лабораторії безперестанку крутилася маленька центрифуга. Старкі жалівся на це. Гірко жалівся. Було щось лячне в тому, як та центрифуга крутилася собі, весело й без угаву, поки поряд, наче звалене сильним вітром опудало, лежав мертвий доктор Езвік.

Йому пояснили: центрифуга під’єднана до тієї ж мережі, що й світло, тож, якщо її вимкнути, світло теж згасне. А ті камери не оснащені інфрачервоними фільтрами. Старкі зрозумів. Раптом приїде ще якесь цабе й захоче поглянути на мертвого нобелівського лауреата, що лежить на глибині чотириста футів під пустелею менш ніж за милю від них? Вимкнемо центрифугу — вимкнемо й професора. Усе просто. Його дочка назвала б це «правилом № 22»[22].

Він ковтнув іще одне «колесо» та подивився на монітор № 2. Цю картинку він любив найменше. Йому не подобався чоловік з обличчям у тарілці супу. Лиш уявіть, що до вас хтось підходить і каже: «Решту вічності ви проведете з писком, зануреним у суп». Це як зі старим жартом «торт у пику» — коли таке трапляється з тобою, це геть не смішно.

Монітор № 2 показував кафетерій проекту «Синь». Накладка трапилася мало не точно між змінами, і в кафетерії було мало людей. Він подумав, що їм було байдуже, де помирати: у кафетерії, спальнях чи своїх лабораторіях. Однак той чоловік з обличчям у тарілці…

На підлозі біля автомата з продажу цукерок скрутилися чоловік і жінка в синіх комбінезонах. Чоловік у білому комбінезоні розпластався поряд із музичним автоматом «Сібурґ». За столами було дев’ятеро чоловіків та чотирнадцять жінок — дехто повалився на стіл біля тістечок «Твінкіз», дехто й досі стискав закляклими руками стаканчики від спрайту й кока-коли. А за другим столом, ближче до іншого кінця зали, сидів чоловік, у якому впізнали Френка Д. Брюса. Його обличчя було занурене в речовину, яка скидалася на суп зі шматочками філе від «Кемпбеллз».

На першому моніторі був лише цифровий годинник. До 13 червня всі позначки на ньому мали зелений колір. Тепер вони стали яскраво-червоними. І зупинилися. 13:06:90:02:37:16 — показував циферблат.

13 червня, 1990 рік. Тридцять сім хвилин по другій. І шістнадцять секунд.

Ззаду коротко продзижчало.

Старкі один за одним вимкнув усі монітори, а тоді розвернувся. Він побачив