Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

— Справді?

Джо Боб метнув погляд на Віка — той стояв у дверях станції.

— Цей старигань теж тут учора був?

— Хто, Вік? Та він заходить мало не щовечора.

— А вміє тримати рот на замку?

— Атож. Старий, та мізки на місці.

Вимкнулась автоматична подача. Геп вичавив із пістолета пального ще центів на двадцять, повісив його на колонку, вимкнув її та повернувся до Джо Боба.

— Ну? То що там у тебе?

— Краще зайдімо. Думаю, твоєму старому кентові теж буде цікаво. А як випаде нагода, можеш зателефонувати решті з тих, хто був тут учора.

Вони рушили до службового приміщення.

— Доброго ранку, офіцере, — привітався Вік.

Джо Боб кивнув.

— Будеш каву, Джо Бобе? — спитав Геп.

— Та ні. — Він подивився на них важким поглядом. — Річ у тім, що я не знаю, чи зраділо б моє начальство, якби дізналося, де я. Певне, що не дуже. Тож коли сюди завітають, краще не розказувати, що я вам настукав, гаразд?

— Хто завітає, офіцере? — перепитав Вік.

— Народ із Департаменту охорони здоров’я, — сказав Джо Боб.

— О Йсусе, то таки холера. Так і знав, що то вона.

Геп подивився на одного, на другого.

— Джо Бобе?..

— Та нічого я не знаю.

Поліцейський сів на один із пластикових стільців марки «Вулко». Його худорляві коліна стирчали мало не до шиї. Джо Боб дістав із нагрудної кишені пачку «Честерфілда» й закурив.

— Однак Фіннеґан, наш коронер…

— Сраний розумник, — прошипів Геп. — Бачив би ти, Джо Бобе, як він тут походжав учора. Наче індик, що вперше почув, як пиптик набрякнув. Цитькав тут направо-наліво.

— Ще б пак, велике гівно в малому відрі, — погодився Джо Боб. — Так от, він покликав доктора Джеймса, щоб той оглянув Кемпіона, а тоді вони вдвох покликали ще одного лікаря — його я не знаю. Потім зателефонували до Х’юстона. І десь о третій ночі приземлилися в тому невеличкому аеропорту біля Брейнтрі.

— Хто приземлився?

— Трійко патологоанатомів. Вони вовтузилися біля трупів до восьмої ранку. Певне, патрали їх, хтозна… Потім дзвякнули до епідемцентру, що в Атланті, і звідти народ прибуде сюди десь після обіду. Та я чув, що, поки вони їдуть, Департамент охорони здоров’я відправить сюди якихось типів, аби вони оглянули всіх, хто був на заправці минулого вечора, ще й тих, хто приїжджав у швидкій. Не скажу напевне, та схоже на те, що вас хочуть посадити в карантин.

— Мойсей-сенсей, — перелякано бовкнув Геп.

— Епідемцентр — федеральна установа, — сказав Вік. — Невже через якусь там холеру вони пошлють сюди цілий літак федералів?

— Жодного уявлення, — похитав головою Джо Боб. — Я просто подумав, що ви повинні це знати, маєте право. Мені казали, ви лише намагалися допомогти.

— Я ціную твою турботу, Джо Бобе, — повільно проговорив Геп. — Джеймс і той, інший лікар щось казали?

— Небагато. Однак вигляд мали переляканий. Я ще ніколи не бачив таких нажаханих лікарів. Мені було байдуже.

Зависла важка тиша. Джо Боб підійшов до автомата з напоями та взяв собі «Фреску»[18]. Відкрив пляшку — тихо зашипіли гази — і сів на свій стілець. Геп узяв серветку «Клінекс» із пачки, що примостилася біля касового апарата, витер мокрий ніс, згорнув її та сховав у кишеню свого брудного комбінезона.

— Дізналися хоч що-небудь про Кемпіона? — спитав Вік.

— Ще пробиваємо, — поважно мовив Джо Боб. — У посвідченні вказано, що він із Сан-Дієґо, та майже всі папери з його гаманця прострочені на два-три роки. Водійське посвідчення вже не дійсне. У нього була «БанкАмерикарт» 1986 року випуску, і термін її дії також скінчився. Ще там лежала військова картка, тож і її пробиваємо. Якщо вірити чуйці нашого капітана, Кемпіон поїхав із Сан-Дієґо роки чотири тому.

— Пішов у самоволку? — запитав Вік.

Він дістав велику червону бандану, харкнув і плюнув у неї.

— Поки що не знаю. На військовій картці вказано, що він має служити до 1997 року, але він був у цивільному, їхав разом із сім’єю, а звідси до Каліфорнії пиздячити дай Боже, та й узагалі я сам запиздівся.

— Ну, я все одно сконтачуся з рештою й перекажу їм твої слова, — сказав Геп. — Я твій боржник.

— Атож, — Джо Боб підвівся. — Тільки ім’я моє згадувати не варто. Не хотілося б нарватися на звільнення. Твоїм друзякам не обов’язково знати, хто тобі настукав, чи не так?

— Ні, — сказав Геп.

— Ні, — луною озвався Вік.

Джо Боб рушив до дверей.

— Джо Бобе, з тебе рівно п’ять баксів, — вибачливо мовив до нього Геп. — Мені не хотілося б брати з тебе гроші, проте, враховуючи нинішню ситуацію…

— Усе окей, — Джо Боб дав йому кредитну картку. — Однаково платить держава. А ще в мене буде чек, щоб не думали, чого це я тебе провідував.

Поки Геп пробивав чек, він двічі чхнув.

— Обережніше з цим, — застеріг його Джо Боб. — Літня застуда — паршива штука.

— А то б я не знав.

Зненацька ззаду почувся голос Віка:

— Може, це зовсім не застуда.

Вони озирнулися. Вік здавався наляканим.

— Коли я сьогодні прокинувся, то так чхав та відхаркувався, наче мені шістдесят, — сказав він. — А ще голова тріщала. Ковтнув пару таблеток аспірину, і трохи попустило, та все одно в носі повно шмарклів. Можливо, підхопили ту заразу. Підхопили те, що було в Кемпіона. Те, від чого він помер.

Геп довго дивився на нього, а коли відкрив рота, аби засипати контраргументами, знову чхнув.

Джо Боб кілька секунд дивився на них серйозними очима, а тоді сказав:

— Знаєш, Гепе, мабуть, закрити сьогодні станцію — не така вже й погана думка. Хоча б на день.

Геп налякано глянув на нього та спробував згадати свої докази. Проте всі вони кудись зникли. Він пригадав лише те, що теж прокинувся вранці з головним болем та закладеним носом. Ну, всі іноді застуджуються. Однак до появи того Кемпіона він почувався добре. Просто чудово.

———

Трьом Ходжесовим дітлахам було шість, чотири та півтора року. Молодші дрімали, а старший копав ямку на задньому подвір’ї. Лайла Брюетт сиділа у вітальні