Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

Компаньйони

Від хвилювання Ніколас забув, що на плечі у нього примостився солідних габаритів птах, а той раптом взяв і хрипко гаркнув: «Кр-р-рр-р!!!» Це було неочікувано, з переляку магістр підхопився і перекинув стільця.

— Ну ось, ти впустив пташку, — дорікнула Сінтія, коли папуга зі стуком гепнувся об стіл.

— До біса пташку! Хто ця людина — Голденбой?! Ви з ним зустрілися?

Подібне почуття, яке ні з чим порівняти за чарівною гостротою відчуттів, Нікі доводилося переживати і раніше. Кожна і тих незабутніх митей залишилася з ним назавжди. Раптом млосно перехопить дихання, солодко засмокче в грудях, і щось, здавалося б, назавжди втрачене у вихорі історії, раптом почне проступати крізь каламутну товщу часу. Немов потонула Атлантида чи град Кітеж надумали знову виринути з дна на поверхню.

— Голденбой — це не людина, — повільно протягнула стара садистка, насолоджуючись нетерпінням племінника.

— Тобто?

— Це двоє людей. Партнери компанії «Сент-Моріс Різерч Лімітед». Статутна мета — пошук скарбу, захованого триста років тому на острові Сент-Моріс.

Саме в цю мить Сінтії, звісно ж, знадобилося протерти окуляри. Вона зробила паузу і з виглядом максимальної зосередженості взялася терти оксамиткою скельця.

— Де-де? На острові Сент-Моріс? Що це за острів? Може, ми маєте на увазі острів Маврикій, що в Індійському океані?

— Ні. Сент-Моріс знаходиться неподалік від Мартиніки, але належить не до французької, а до британської юрисдикції. Це маленький безлюдний острівець. Через те, що неправильно розшифрувала абревіатуру «С.-М.», я випадково влучила в десятку. Я ж мала на увазі швейцарський Сен-Моріц, а компаньйони «Сент-Моріс Різерч» уявили, буцім я в курсі справи, і негайно зі мною зв’язалися. Це називається «натхнення». Логікою володіє багато хто, натхненням — одиниці.

Стара дама вказала пальцем спочатку собі на груди, потім у небо. Бриз шанобливо ворушив її блакитну сивину.

— Не натхнення, а випадковий збіг. Гаразд, не має значення. — Ніка сів, знову підхопився. — Та не тягніть ви! Що вам розповіли ці люди? Вони знають, де шукати сховок?

— Це я й намагалася вияснити. Спочатку я зустрілася з джентльменом, який відрекомендувався «технічним керівником» справи. Він сам примчав до мене в Кент буквально за два дні після того, як ми почали листування. Перша бесіда була напрочуд дивною. — Тітка ковтнула чай, хитро посміхнулася. — Кожний намагався вивідати у співрозмовника максимум інформації, нічого натомість не повідомивши. Та у мене більше терпіння, до того ж я чудово вмію прикидатися старою ідіоткою. Раунд закінчився нічиєю. З невеликою перевагою на мою користь. Принаймні я дізналася, що пошуки треба проводити не у швейцарському Сен-Моріці, а у Карибському морі… На наступну зустріч вони з’явилися вдвох. Другий у них зветься «юридичним керівником». Оформлення знайденого скарбу і взаємини між компаньйонами — це все матерії хитромудрі, тут без гарного спеціаліста можна наламати дров.

— Тьотю, не мучте мене! ЩО — ВИ — У НИХ — ВИВІДАЛИ?

Якби не виховання, Ніколас зараз схопив би поважну леді за руку, як Герман стару графиню.

— Ти не даєш мені розповісти все по порядку, — пожалілася Сінтія. — Ну гаразд. Прошу. Справа скінчилася тим, що мене запросили стати третім компаньйоном. Щойно я натякнула, що у мене є ключ до місцезнаходження сховку, вони обидва просто затрусилися. І стали напрочуд поступливими. Ти зараз зрозумієш чому.

— Ви показали їм листи?

Сінтія образилася.

— Я схожа на дурепу? Звісно, я нічого їм не показувала.

— Чому ж вони вам повірили?

— Через мій нік. Вони щось знають про чоловіка на йменні «Епін». Це точно. Та, — хоч ми і компаньйони, кожний тримає ній фрагмент пазла при собі.

— Не зрозумів?

— Вони знають, як потрапити до місця, де знаходиться печера. Причому технічний керівник знав про одну половину маршруту, а юридичний — про другу. Ставши офіційними партнерами, вони обмінялися інформацією, але від мене тримають її у таємниці. Я знаходжусь у виграшній позиції. Вони блукають своїм секретним маршрутом уже кілька років, і все даремно. Ключ до сховку в мене. Тому у справі мені належить сорок відсотків, а їм по тридцять. Якби ти знав, як довго ми торгувалися через розподіл частин! Але я таки наполягла на своєму. Можеш пишатися своєю старою тіткою.

Він цмокнув її в зморшкувату щоку, спеціально підставлену для цього. Папуга сидів на столі і з іншого боку тягнувся до Сінтії своїм дзьобом, наче теж хотів її поцілувати. Ніколи ще Ніколас не бачив такого товариського і допитливого птаха.

— Пишаюся, пишаюся. Але у вас немає ніякого ключа до сховку! Є лічилка, яка незрозуміло що означає, а мапу і малюнок спалила фрау Беттіна Мьонхле фон Теофельс триста років тому. Ви їм про це сказали?

— Ні.

— Чому?

— Тому що тоді б вони не погодилися дати мені 40 %.

Магістр замислився. Щось починало прояснятися, але ще дуже багато чого треба було з’ясувати.

— Тьотю, невже ви пливете на Мартиніку шукати скарб? Але у вас немає нічого, крім дитячої лічилки!

— Мої компаньйони знають, де розташована печера. А знайти сховок мені допоможеш ти. Врешті-решт, це твоя професія — розгадувати подібні ребуси.

Здається, Сінтія була дуже вдоволена, що так чудово все придумала. Вона намазала ожиновим джемом бріош і вдумливо відкусила шматочок.

— М-м, чудова перепічка.

Папуга почухав крилом голову. Ніколас схопився за лоба.

— Ваші компаньйони теж прилетять на Мартиніку?

— Ні. Вони пливуть на нашому кораблі. Ти їх бачив. Один постійно стовбичить коло мене в казино. Ну, котрий ставить по одній фішці і постійно програє, худющий такий, в окулярах. Це містер Міньйон. Він юрист, точніше нотаріус. Француз, — зневажливо додала тітка, наче це слово вичерпно все пояснювало. — А другий, технічний керівник, це наш сусіда за столом містер Делоні.

— Але… але чому вони поводяться, наче ви не знайомі?

Витерши губи, тітка попросила підлити їй чаю і з поважним виглядом відповіла:

— Це абетка конспірації, мій любий. У такій делікатній справі треба поводитися дуже обережно. Ми домовилися, що під час плавання спілкуватися не будемо, але постараємося тримати одне одного у полі зору. Про всяк випадок.

Магістр раптом зрозумів, що тітці все це дуже подобається, Старенька насолоджується. ситуацією. Таємничістю, дурною конспірацією, власного значущістю і шаною, якою компаньйони оточують удавану власницю «ключа».

— Це придумав містер Делоні, він людина досвідчена, — вела Сінтія. — Він сказав, що якщо ми будемо спілкуватися, то навряд чи втримаємося від обговорення хвилюючої нас теми. А на кораблі повно людей, вічно хтось крутиться поряд. Можуть підслухати. Крім того, через нинішній терористичний психоз служба безпеки напевне