Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

тиші воно виглядає театральним, ніби спеціально сфабриковане. У повітрі повно нюансів, навіть тиша є звуком: що більше звертаєш на неї увагу, то вона здається складнішою, складеною з вібрацій, які торкаються одна одної. Ще раз, бум, бум, звук — глибокий, як дзвін, відлуння якого розпадається на мільйони дрібних скреготів.

Коли Іда була мала і їздила з батьком потягом до міста, щоб купити пряжу на його килими, завжди сідала біля вікна й уявляла, що її погляд є чимось матеріальним — скажімо, як пензлик, як м’який свінґер, який може торкнутися до кожної побаченої речі і навіть залишити на ній свій слід — вид знаку чи печатки, щоб означити раз і назавжди те, що ти побачив.

Дивитися так — це тяжка праця, адже треба фіксувати кожну деталь, увага мусить бути сконцентрована й напружена, як струна, а на додаток треба це підтвердити словом, найкоротшим із можливих, але найвагомішим: треба сказати “так” всьому, що бачиш. Так — телеграфний стовп, так — білий шлагбаум на переїзді та два автомобілі, так, так, будиночок колійного майстра, червона шапка з бомбончиком, пес, рів, самотнє дерево в полі, стара шина, всьому “так”. Не можна дурити. Якщо цей процес несподівано перерветься, тоді зовнішній світ, краєвид, який відкривається з поїзда, може зіпсуватися і зруйнуватися. Це дуже відповідально. Інші люди, звичайно, навіть не здогадуються, що маленька дівчинка, яка сидить при вікні, підтримує порядок у світі. Думають, що порядок існує і все, що він даний Богом і ніщо йому не загрожує. І ніколи б не прийшло їм до голови, що завдячують своїм спокоєм тій дитині.

Вона тяжко працювала під час кожної подорожі, їдучи потягом спочатку через гірські долини, а потім через порожню, пласку, одноманітну рівнину, ставила печатку на кожному дереві, кожному будинку на місточку, на купі тростини, на покинутих руїнах, на віддаленій водонапірній башті, на всьому. Позначала і вміщувала у своїй пам’яті, шепочучи при цьому “так, так, так”, ніби вона годинник і цими деталями мусить відраховувати час світу. Батько дивився на неї трохи здивовано, бо бачив, як рухаються її губи, але ніколи не запитував, що вона робить.

Капітулювала на вокзалі у Вроцлаві. Там уже було шаленство деталей, там її “так” не мало шансів. “Так”, світу забагато. Потім, коли пробувала собі пригадати, що там бачила, пам’ятала тільки голубів і їхній стукіт по скляному даху вокзалу.

Її доросла праця, її фах — це дивитися і показувати іншим. І, звичайно, говорити, бо промовлене слово ставить печатку на всьому побаченому.

Слова — вкладає їх собі в голові щоранку, заокруглює, полірує. Мимоволі вивчає їх напам’ять. Вони, як комп’ютерний вірус, проникають у мозок і сперечаються, чіпляються до інших слів, атакують, як нахабні пісеньки і віршики. Але речення мусять бути досконалими. Її праця полягає в тому, щоб говорити до інших і пояснювати їм те, на що вони дивляться. Коли б не вона, не розуміли б того, що бачать, проходили би біля всього неуважні, були б заглиблені в себе, бо саме там, всередині них, все починається і все закінчується. Звичайно, не говорить від свого імені, не розповідає від себе, це було б заважко; радше ділиться знаннями, зібраними для інших у книжках, які вони не прочитають, у працях, на які ніколи не натраплять. Вона посередник. Промовляє від імені чогось великого, збірного, що розрослося і, властиво, не має меж. Старається формулювати прості ознайомлювальні речення, навіть тоді, коли повинна сказати щось таке, що мусить залишитися незрозумілим і невирішеним. Часом, коли вона втомлена і бачить, що і її слухачі розпорошуються, як зграйка курчат, не можуть зосередитися і ниють про їжу і сієсту — тоді вона стає винахідливою. І їй вдається ще якийсь час утримувати їхню увагу. Речення, які ліпить у голові, — як кульки з м’якого тіста. Речення, які котить у своїй голові, не належать їй, продукує їх на замовлення.

Вона екскурсовод. Працює у великому екскурсійному бюро, яке називається “Серце Європи”. “The Heart of Europe”, як хто собі хоче. Назва претензійна і на виріст, як багато речей у цьому місті. Бюро розташоване у висотному будинку, який має горду назву на якійсь невизначеній мові — “Saski Gardens”. Ніхто докладно не знає, де мало би бути серце Європи, ще цього не вирішили, а бюро спеціалізується на п’яти містах: Варшава — Краків — Прага — Берлін — Відень — великий розхитаний п’ятикутник, кабалістична печатка на мапі. “Серце Європи” організовує оглядові екскурсії, і тоді ці п’ять міст стають порцією, яку годі проковтнути, клієнти плутають катедри, музеї і старі частини міст, забувають назви рік. Дякувати Богові, що придумали ґаджети — завдяки горнятку з обличчям Кафки і сорочці з Checkpoint Charlie не сплутають Прагу з Берліном і правильно поєднають касету з віденським вальсом із Віднем, а клезмерів із Краковом.

Ті екскурсії до п’яти міст тривають вісім днів, їх рекламують на барвистих фольдерах, купка яких лежить на столику в Ідиному помешканні. Червоними яскравими літерами на них написано гасло фірми: “Послухай, як б’ється серце Європи!”

Виїжджають з Варшави вранці першого дня і на обід потрапляють до Кракова. Наступного дня увечері вирушають до Відня, четвертого дня покидають Відень і сунуть до Праги, ще за два дні — вони в Берліні й усе, найкоротшою дорогою повертаються до Варшави. Власникові фірми вдалося домовитися про співпрацю з екскурсійними бюро тих міст і тепер подорож може розпочатися у довільному місці, але завжди згідно з рухом годинникових стрілок і так справа крутиться у прямому і переносному значенні.

Завжди це виглядає однаково — екскурсанти тягнуться за нею. Жінки — енергійніші та моторніші, уже зранку готові завойовувати світ. Дорогою до музею оглядають вітрини зачинених крамниць. Чоловіки — приголомшені, найохочіше, мабуть, залишились би в готелі й перевірили кількість каналів у готельних телевізорах, їм не вдається разом перейти вулицю на зелене світло. Треба чекати на решту. Іда тримає розкритою зелену парасольку, вони збігаються до неї, як курчата. Веди їх, зелена парасолько.

Два великі будинки, в яких розташовані музеї, стоять один навпроти одного, як двоє глухих людей, що мусять навзаєм вдивлятися у власні вуста. Один музей природи, другий — культури. В одному — скелет динозавра і тисячі, мільйони мушель, викопаних із пляжів цілого світу. Мінерали, добуті з глибин землі, розкладені за скляними вітринами й описані мікроскопічним почерком. Деякі з них вважаються цінними, благородними — їх обдаровують влучними, конкретними іменами: нефрит, малахіт, селеніт. Інші навпаки —