Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

— Лейтенант Морель, комісаре, — представився чоловік. — Якась молода жінка чекає у вашому кабінеті. І хоче мати справу лише з вами. Якась Маріз Петі. Вона там уже понад двадцять хвилин. Я дозволив собі зачинити двері, бо Фавр поривався покращувати їй настрій.

Адамберґ насупив брови. Вчорашня жінка, історія з графіті. Господи, він її аж надто заспокоїв. Якщо вона збирається щодня тут сповідатися, справи значно ускладняться.

— Я зробив дурницю, комісаре? — запитав Морель.

— Ні, Морелю, це моя провина.

Морель. Високий, худий, чорнявий, прищавий, вразливий, з великими щелепами. Прищі, Великі щелепи, Чутливість — Морель. Трохи насторожено Адамберґ зайшов у свій кабінет і сів за стіл, кивнувши головою.

— Ох, комісаре, мені дуже прикро знову набридати вам, — почала Маріз.

— Хвилинку, — сказав Адамберґ, витягуючи з шухляди папірець. Стиснувши в руках ручку, він опустив очі до паперу. Брудний трюк лягавих і різноманітних керівників, до якого вдаються, щоб створити провалля, продемонструвати співрозмовнику його абсолютну мізерність. Адамберґ такого не любив. Ти вважаєш себе людянішим за лейтенанта Ноеля, який хвацько застібає куртку, а виявляється, здатен і на гірше. Маріз миттєво змовка й опустила голову. Адамберґ побачив у цьому звичку до несправедливих докорів керівництва. Вона була гарненькою, а коли нахилялася, у вирізі блузки виднілися обриси її грудей. Ну ось, вважаєш себе шляхетнішим за бригадира Фавра, а мислите ви одними категоріями. На аркуші Адамберґ повільно записав: Прищі, Великі щелепи, Чутливий — Морель.

— Так? — сказав він, підвівши голову. — Вам досі страшно? Маріз, ви ж пам'ятаєте, що це кримінальний розшук? І якщо вам надто тривожно, то, може, лікар допоможе більше, ніж лягавий?

— Ну, можливо.

— Гаразд, — сказав Адамберґ, підводячись. — Годі себе накручувати, графіті ще ніколи нікого не з'їли. — Він широко прочинив двері і посміхнувся їй, пропонуючи вийти.

— Але, — сказала Маріз. — Я ж вам ще не розповіла про інші будинки.

— Які інші будинки?

— Дві багатоповерхівки на іншому боці Парижа, у Вісімнадцятому окрузі.

— І що з того?

— Чорні четвірки. Вони з'явилися на всіх дверях, і то ще тиждень тому, навіть раніше, ніж у моєму будинку.

Адамберґ на мить закляк, а тоді м'яко зачинив двері і жестом показав молодій жінці на стілець.

— Комісаре, графери, — сором'язливо запитала Маріз, знову сідаючи, — вони ж розмальовують свій район, хіба ні? Тобто я хочу сказати, вони ж працюють на обмеженій території? Вони ж не розмальовують один будинок, а потім інший на іншому боці міста, чи як?

— Хіба що вони живуть у різних кутках Парижа.

— Ну так. Але загалом же такі банди, вони з одного району, хіба ні?

Адамберґ промовчав, а тоді дістав свій записник.

— Як ви дізналися?

— Я водила сина до фоніатра, у нього дислексія. Під час заняття я завжди чекаю в кав'ярні внизу. Гортала районну газету, ну, знаєте, новини округу і політика. Так цьому присвятили цілу колонку. У багатоповерхівці на вулиці Пуле та в іншій, на вулиці Коленкур, усі двері розмалювали цими четвірками.

Маріз ненадовго змовкла.

— Я принесла вам вирізку, — сказала вона і поклала на стіл папірець. — Аби ви бачили, що я не розповідаю вам тут байки. Я хочу сказати, що не намагаюся привернути вашу увагу чи щось на кшталт того.

Доки Адамберґ проглядав статтю, молода жінка підвелася, щоб іти геть. Адамберґ кинув погляд на порожній смітник для папірців.

— Секунду, — сказав він. — Почнімо з самого початку. Ваше прізвище, адреса, малюнок тієї четвірки і все решта.

— Але я вам уже все розповіла вчора, — трохи збентежено відповіла Маріз.

— Краще почнімо все спочатку. Самі розумієте, для надійності.

— Ну гаразд, — зітхнула Маріз і знову слухняно сіла на стілець.

Коли Маріз пішла, Адамберґ надумав прогулятися. Він міг нерухомо просидіти на стільці не більше однієї години. Вечері в ресторані, кіносеанси, концерти, довгі вечори у глибоких кріслах, які починаються зі щирого задоволення, завжди завершуються фізичним стражданням. Нав'язливе бажання встати і піти або принаймні просто встати не раз змушувало його обірвати розмову, перегляд фільму чи слухання музики. У цієї незручної особливості були свої переваги. Вона дозволяла зрозуміти той стан, який інші люди називають нервовістю, нетерплячістю, нагальністю — абсолютно незбагненні стани у всі інші моменти життя. Та варто було підвестися або ж піти кудись — і вся нетерплячість минала, наче її й не було. Адамберґ знову повертався до свого звичного ритму життя — повільного, спокійного, постійного. Він прийшов назад у кримінальний розшук, так нічого і не обміркувавши, але з чітким відчуттям, що ці четвірки — не графіті, не підлітковий жарт і навіть не комічна помста. Було щось тривожне у цій низці цифр, потаємний неспокій.

Коли Адамберґ зайшов у приміщення кримінального розшуку, то також знав, що про це небажано розмовляти з Данґларом. Данґлар ненавидів, коли комісар викладав ідеї, в основі яких — необгрунтовані відчуття. Заступник вважав, що саме вони — джерело усіх поліційних негараздів. У ліпшому разі він називав це даремно втраченим часом. І марно Адамберґ намагався пояснити йому, що витрачати час зовсім не означає втрачати його. Данґлар відмовлявся прийняти цю незаконну систему мислення, позбавлену раціонального зерна. Проблема Адамберґа полягала в тому, що іншої системи він і не знав. Ба більше: це була не просто система, переконання чи примха — йшлося про єдиний прийнятний для нього стиль життя.

Данґлар сидів у своєму кабінеті і перевіряв мережу щойно підключених комп'ютерів. Його погляд обважнів від ситного обіду.

— Мені не вдається перенести папку з відбитками з Префектури, — промимрив він прибулому Адамберґу. — Чорт забирай, та що вони там роблять? Що за затримка? Авангард ми чи не авангард?

— Усе владнається, — заспокійливо мовив Адамберґ. Він не надто вже й переймався, адже зажди намагався мати якомога менше справ з комп'ютерами. Відсутність у нього технічного хисту зовсім не бентежила капітана Данґлара, який з радістю оперував базами даних і перехресними посиланнями. Записування, класифікація та різноманітні маніпуляції з папками абсолютно пасували його раціональній свідомості.

— У вас на столі записка, — сказав він, не підводячи очей. — Донька Королеви Матільди. Вона повернулася з подорожі.

Данґлар завжди називав Каміллу «донькою Королеви Матільди». Колись давно ця Матільда справила незабутнє естетичне і чуттєве враження на Данґлара. Він обожнював її, як ікону, і значна частина його пошани