Читати книгу - "Гра у три руки"

вже щось знаєте. Давайте скоротимо мій час на цю справу і прискоримо отримання гонорару. Нема потреби набивати собі ціну. Говоріть.

Із нею справді було важко. Тим, хто мав на меті протидіяти їй. І надзвичайно легко тим, хто бажав іти у тому ж напрямку. Розумові здібності цього юнака дали змогу вчасно зорієнтуватись у визначенні, хто є хто.

— Справа в тому, що я справді пам'ятаю...

Намагаючись триматися невимушено, Ірина витягнула зі сумочки носовичок і тернула під очима, зиркнувши у люстерце, що, здавалося, смикалося в руці у такт буханню серця. Дідько! Такого з нею ще не траплялося.

— ...і навіть, можна сказати, знаю цю людину.

— І??? Стоп. Сподіваюся, ви можете присісти зі мною на п'ять хвилин у моїй машині? Отут, поруч із офісом?

Сказавши кілька слів іншому менеджерові, за кілька секунд він уже зачинив дверцята «Ніссана». Діставши дві сотенних доларових купюри, Ірина простягла йому.

— Нормально?

— Більше ніж... — розгублено протягнув той.

— Тоді я повинна мати докази достовірності вашої інформації. Багато чого про цю людину я знаю, тож говоріть правду, аби ми з вами дружили й надалі.

— А що вас цікавить?

— Усе, що знаєте.

— Ну, наскільки мені відомо, цей чоловік... Олег... забув як по батькові. Можу уточнити.

— Ні! — вигукнула Ірина. — Не треба. Нікому нічого. І боронь Боже комусь, що я цікавилася. Тільки те, що знаєте самі.

— Гаразд. Нехай буде просто Олег. Він живе десь недалеко, бо завжди бере у нас поповнення для мобілки. Вчитель — це точно, тому що «натаскує» мого двоюрідного брата з математики та фізики. Брат до університету вступатиме. Вже рік займаються. Тітка казала, що Олег нормально вчить. Я там рідко буваю. Дядько у мене «продвинутий», самі розумієте, такі від родичів осторонь тримаються. А з Юрою, ну, братом, іноді бачуся. Що ще... навіть не знаю.

— А більше нічого й не треба, — опановуючи себе, мовила Ірина. — Я хочу його побачити. Як це зробити? Ні, не зустрітися з ним, а просто подивитися на нього збоку. Хочу, щоб ви мені його показали.

— Ну... — замислився хлопець, — він приходить регулярно. Зо два чи три рази на місяць. Але хто ж його знає, коли він буде знову? Хіба... Можу зателефонувати до брата буцім за якоюсь потребою та дізнатися, коли той займається з репетитором. Тоді залишиться стати біля будинку і чекати.

Дихалось однаково часто, хоча в грудях помалу заспокоїлось. Отакі бувають повороти. Дякую тобі, Алю. Жодного з тебе толку, якщо чесно. Але цього разу...

Наче почувши Ірину за десяток «кеме», зателефонувала Альбіна.

— І де ти пропала? Де ти і де мій стартовий пакет?

— Пробач, красуне, — зітхнула Ірина. — Не буде у тебе стартового пакета, принаймні сьогодні.

— Ну то біс із ним! А ти де?

— Мене також не буде.

— Що?! Ти здуріла? Як це: не буде? Ми ж вирішили! Я півдня готуюся! А людям що скажу?

— Яким людям? — не зрозуміла Ірина.

— Мальованим! У нас мали бути гості.

— Замість Валерія? Ну, ти у своєму стилі, подруго. Про гостей ми взагалі не говорили. Тож пояснюй їм сама.

Ірина вимкнула телефон, не чекаючи на реакцію Альбіни. З одного боку, подруга легко прогнозована. З іншого — Ірина подумки вже перебувала на паркувальному майданчикові поруч із будинком, у якому жив майбутній абітурієнт університету Юра.

VIII

«

ашкай» кольору мокрого асфальту вже хвилин сорок стояв «мордою» до дверей, зручно прилаштувавшись поруч із білим фургончиком. Хлопець, який сидів на пасажирському місці, встиг за цей час обдивитись увесь салон авто і на цю хвилину закінчив запитання стосовно швидкісних якостей, витрати палива «ітеде», на які Ірина відповідала автоматично, не відриваючи очей від під'їзду. Вікна «Ніссана» були затемнені, тому ніхто не міг бачити, що відбувається всередині.

Двері вкотре розчинились, і кругленький підліток у куртці швидко пройшов поруч із машиною.

— Оце і є Юра, — незворушно пояснив Сергій.

— На фіга мені Юра? І куди він пішов? — нервово запитала Ірина. — Десять хвилин до уроку, між іншим.

— У цій сім'ї — тоталітарна система. Отже, пішов недалеко і зараз повернеться...

Ще зранку, прокинувшись і приготувавши каву, вона відкрила ноутбук і написала листа.

Привіт!

Сьогодні у мене важкий, відповідальний, дуже важливий день. Саме нині мені може вдатися те, до чого довго готувалась і чого прагнула. А може не вдатися. Навіть не знаю, що тоді робитиму. Проте зупинитися не здатна. І тепер особливо гостро відчуваю себе картярем, як ти кажеш. Побажай мені удачі. Щиро, від душі. Вірю, що це допоможе. Крім тебе, звернутися за цим я не маю до кого. Не підведи мене, любий. Будь ласка.

Спасибі.

...Назад Юра біг потюпцем, вочевидь переживаючи аби не запізнитися на урок. У неї відлягло від серця. Але разом з тим посилилося хвилювання. Цікаво, бачить це Сергій? Що думає? Втім, яка різниця?

...телефон почав теленькати через дві години, коли робочий процес був, як мовиться, у розпалі. Вимкнувши звук, вона вийшла до свого кабінету і лише тоді натиснула кнопку відповіді.

— Привіт. У мене якраз нарада, не можу говорити.

— Пробач, я твого листа прочитав. Що у тебе? Якийсь ризикований захід? Що це означає?

— Надзвичайно ризикований, — зітхнула Ірина. — Уся на нервах, ніколи такою не була. Але ти не хвилюйся. Підтримай мене.

— Обов'язково. Лише про тебе і думаю. Які наслідки у разі невдачі? Чим загрожує? Я переживаю. Може статися щось погане?

— Та ні, — заспокоїла вона. — Не гірше, ніж було до цього. Просто можу... скажімо так, не отримати дивідендів, на які розраховую. Облом, не більше. Але для мене це надважливо. Як ніколи. Розумієш?

— Розумію, — секунду він збирався з думками, а потім заговорив упевнено: — У тебе все вийде. Ти фартова по життю, але фартова не у звичному картярському розумінні. Просто вище провидіння має досвід стосунків із тобою і розуміє, що у