Читати книгу - "Місце для дракона"

– Сказано: нема! Одійдіть!

– Я, коли пам’ятаєте, і порошинку язиком…

– Нас це не стосується.

– Да-а, не пощастило.

Невже в них і справді нема начальника? А може, це просто якась дуже важлива таємниця? Не довіряють мені. І правильно роблять – як отако кожному довіряти… Сам би їх перестав поважати, якби на слово повірили. І так добре, що хоч побалакали зі мною. На їхньому місці мене б вилаяти добре, мовляв, чого заважаю? Тут же прибирають, порядкують, а я…

Воно, якщо розібратися, то я враг народа. Бо відриваю їх від роботи. Пхаю носа куди не треба. Інтересуюсь різними деталями. Відриваю від важливої державної роботи. А вони змушені ще й свій дорогоцінний час витрачати на дурні балачки зі мною, мусять обминати мене, адже я перепиняю їм дорогу.

– Дозвольте… І чому ви стали саме тут? Бачите – виносять.

Так-так, відійду, я дам дорогу, Боже борони, хіба я що, я нічого… Ось, якщо бажаєте, я й спинку свою підставлю… За честь матиму…

Знову тарабанять здоровенну шафу. А там щось б’ється, гупає кулаками і верещить. Це жіночий голос! Видно, й серед жінок трапляються такі, що стоять на перешкоді. Жінки особливо небезпечні, бо вони виховують дітей. І якщо така жінка має погляди, які йдуть урозріз із генеральною політикою уряду, то цілком можливо, що й дитина стане дисидентом. А це вже неабиякий удар. Адже, поки воно мале, арештувати його неможливо, і держава змушена витрачатися на свого ж таки ворога, даючи йому не тільки можливість вирости, але й стати переконаним, а то й злісно-войовничим революціонером. Виходить, що держава поставлена в жахливу ситуацію: вона роками змушена плекати свого вбивцю! І тільки тоді, коли він стане повнолітнім, уже можна підступитися до нього й спровокувати на якийсь вчинок. А це знову зайвий час. Ворог може бути настільки хитрим, що не дозволить себе спровокувати.

О, з мене ще той філософ! Мені б у міністерстві якомусь попрацювати. Хоча б тиждень. А так пропадає талант. Живу без мети, я тут зайвий. Оно скільки довкола роботи, а я стою як пень…

Ось іще понесли когось. Цей уже не бешкетує, а плаче. Ну, плач, звичайно, очищає і таке інше. А взагалі, кожен повинен мати своє місце.

– Дорогу! Що – повилазило? Не бачите – несемо? Теж мені роззява! Ану щезни!

Зараз-зараз, пробачте…

Хто це стоїть під стіною? Він стоїть непорушно і дивиться. Він в окулярах, з книгою під пахвою. Напевно, розумніший за всіх.

– Скажіть, будь ласка…

О, він повернув голову.

– Ну?

– Скажіть, а що таке порядок?

Він дивиться на мене презирливо. Дивиться хвилину, другу. Бере книгу й гортає. Яка велика ця книга! Він дуже і дуже розумний, коли читає такі великі книги. Нарешті закриває її й каже:

– Ну, гаразд, я і без книги…

Ах, який він розумний! Без книги!

– Порядок? Що таке порядок?

– Еге, скажіть мені, що таке порядок.

– Порядок – це все!

О-о… Який же він тямущий! Оце так відрубав! Ах ти, боже мій, я б ніколи до цього не додумався.

В нашому величезному будинку постійно кипить робота. Яким же терплячим треба бути, щоб миритися з моєю присутністю! Все це триває вже стільки часу, що вони мене помічають лише тоді, коли я їм перепиню дорогу. Виходить, що я, аби якось виправдати своє існування, змушений їм заважати. Тоді й вони, і я переконуємося, що я таки є. Хоча насправді мене вже давно нема.

– Дорогу!

Ні, я таки хам. Доки можна терпіти моє знущання?… Може, попросити вибачення?… І щоб якесь місце виділили. Яке-будь, аби знав, що воно моє, що ніхто не займе його.

– Пане! Добродію! Ви такі розумні… Ви без книги таке… таке сказали… що…

– Зникни! Обрид!.. – процідив крізь зуби і блиснув очима.

Ні-ні, я таки неможлива людина. Всюди пхаюся, всім надокучаю. А з шафи, яку виносять попри мене, лунає дитячий плач… Що за дитина там?… Чия вона? Якою мовою плаче?

Ось відкрите вікно… На якому я поверсі? Двадцять четвертий чи двадцять п’ятий… Він сказав: зникни… зникни… зникни…

Для кого відкрито це вікно? Кого воно чекає?… Чи не мене?…

Повинен вступитися, щоби більше нікому не мозолити очі, не цікавитися цими шафами, що забиті людьми, як лахами… Я мушу щезнути… Ось я перехиляюся через підвіконня… перехиляюся, перехиляюся… ах, як легко, як радісно летіти вниз… я ніколи ще не літав… лет униз – це насправді лет угору… я – янгол… я – сірий янгол… буденний янгол… янгол для всіх… вітайте мене… одне лише бентежить – це те, що їм доведеться тіло розбите моє прибирати… краще було втопитися в рі…

1974

Жити в паперах

Чи можете ви уявити пустище, геть усе засипане пожмаканими паперами? Що це за пустище, де самі папери? І чи пустище взагалі? Так, можливо, це вже й не пустище, якщо тут стільки паперу, а головне, паперу списаного й задрукованого дуже мудрими словами, але слів тих нам уже не розібрати – змили їх дощі, вирвали їх вітри, розвіяли в просторі, вилизали сніги – скуйовджені пси місяця… Але хоча б шелест, шелест паперового моря можете собі уявити? І то саме зараз, коли світло мигтить і перебігає туди-сюди, мовби вишукує когось… І ще – розривання газети, шматування газети… хтось люто рве її і зітхає. А світло увесь час шарпається, смикається, начеб там угорі йшла боротьба за ліхтар…

І коли заявляються два худих горбані в капелюхах і чорних фраках, під якими нема ані сорочок, ані камізельок, зате бовтаються чорні краватки, то ви спочатку їх і не помічаєте, бо шматування газети таке голосне, що перекриває шелест їхніх обережних кроків. Вони бредуть по коліна в паперах, високо підносячи ноги, часом ледве втримують рівновагу і, розкинувши руки, час від часу завмирають на одній нозі.

– Ну, де ми тут сховаємось? І чого ми сюди забрели?

– Це я б тебе мав запитати, чого ми сюди забрели, але не питаю з вихованості. Бо це ж ти мене сюди якогось чорта запровадив. А я наперед казав, що тут ми не сховаємось, це не та місцина, на яку можна розраховувати.

– Не та… не та… Я від самого початку