Читати книгу - "Дім для Дома"

У Німеччині Маша жила на затишній вуличці — Buchholzallee. Маша вважала, ця назва означає — алея буків. І букові дерева й справді росли на тій вулиці, їх корою пахнуть Машині руки. Щоправда, ніхто, крім Маші, взагалі не цікавився тим, що означає це смішне німецьке «Buchholz». Солдати говорили «Бучольц» — більшість вивчали в школі англійську, та й ту не вивчили. Офіцери стверджували: «Бухольц» — це від модного слова «бухати» — пити горілку з гранчаків виробництва заводу Бухаріна.

Вітчим щоправда тоді майже не пив — лише за компанію. Він мав відповідальну роботу, щось із ракетними установками, тож і пахнув, мабуть, відповідно — солідолом, дизелем і ракетним паливом. Може, через ті запахи він і не подобався Маші? А може, вона сумувала за Господарем, як і я.

Дарма майор казав їй «принцеса» — любові так і не заслужив. Тільки змусив дівчинку повірити — справді принцеса. І замок же був. Кілька марок за вхід — принцесам узагалі безкоштовно — й можна було піднятися широкими сходами до тронної зали герцогів Макленбург-Шверинських. Одного разу Маша навіть залізла на старовинний стілець із золотими поручнями — вахтерка-німкеня саме кудись відійшла. Ось фото — Маша на троні, в сукні з лелітками. Маленька радянська принцеса в німецькому замку. Тепер вона мріє навчитися малювати — здається, саме для того, аби малювати свою Німеччину.

— Одного дня, побачите, я повернуся туди. Ромка он досі там, — каже Маша, й всі в кімнаті перезираються.

А Ромка — це, певно, той самий хлопчик. Син генерала якогось та вітчимової сестри.

— Хто ж тебе пустить у ГДР? — запитує Тамара, вона продовжує називати Німеччину цим неіснуючим сполученням літер. — Усе, виперли нас звідти. Це тільки твій генеральський синок разом із татком досиджує там. Генерал Лисицький, мабуть, уже половину Німеччини до себе у Ленінград контейнерами відправив. Це лише наш невдаха й його сестра нещасна в Донецьку тепер... Ти ж знаєш, що Лисицькі тепер розлучаються? Ромка сам у Німеччині, з батьком. Довчається ніби. А матір кинув. І якщо ти мене питаєш, я б не зв’язувалася більше з тією сімейкою.

Але Маша не питає нікого. Між Німеччиною і Ленінградом для Маші просто нічого немає. Маша зовсім не бачить Львів. 

Бабусині рецепти

 Недалеко — лише піднятися парком і ще трохи вгору і трохи вбік — живе Марусина друга бабуся. Матір того самого батька, якого мала майже не знає та образ якого вимріяла собі — таке собі чи то божество, чи то господар.

Бабусю звуть Вірою, а називати чомусь треба «пані Віра». Втім, мені її називати не треба ніяк — тільки водити Марусю її кімнатами. До помешкання ведуть мармурові сходи, і двері відчиняються з гуркотом, аби спустити на мене, як спускають із ланцюга собак, цілу зграю гострих, тривожних і теплих запахів.

Пані Віра живе сама. Чоловік давно помер — тільки запах лишився, запах ризького одеколону «Міф» і чужих жінок. Втім, помешкання це бачило ще багато людей — тож я помиляюсь, можливо. Зате я впевнений, що помер він, аби не терпіти більше свою дружину, не займати місця в її квартирі. Бо так, як це помешкання, пані Віра любить лише свого сина.

— Ти подивися. Які тут стелі! Під такою стелею й людина виростає висо-о-окою, — пані Віра здіймає руки, вони пахнуть дешевим гліцериновим кремом, який анітрохи не рятує уже від зморщок. — Людиною справді високого польоту! Як мій Юрась.

Стеля справді десь високо вгорі, так високо, що майже не розгледіти павутиння довкола самотнього, посірілого плафону. Тільки пил і побілка сипле в квартирі невидимо й так, наче сніг із неба.

А Юрась або Юрій Андрійович — це і є батько Марусі. Пані Віра назвала його на честь святого — адже в усі часи, так-так, і вона не втомиться це повторювати, навіть за проклятої радянської влади, відвідувала пані Віра службу Божу в Соборі Святого Юра.

— Завжди! — вона знову здіймає руки, вже не до стелі, до неба, яке десь там, над нами, над ненависними сусідами, аж до пані Стефи, що живе під самим дахом. — Завжди!

Та що там, навіть мертвого чоловіка Віри назвали на честь митрополита — Андрея Шептицького. Хоч то вже точно не пані Віри заслуга. Та пані вміє пишатися — іменами, високою стелею, недільними службами, солодкими сирниками. І руки її вже менше пахнуть гліцерином з дешевого крему, й проступає звичайний їх запах — ваніль і кориця, оцет і сода, і так, трохи свічного воску, — наче справді пані Віра свята.

— О як його ховали! Тоді ж війна — німці пішли, совєти знову прийшли... А я бачила митрополита! Така мала, а бачила! Скільки люду було... То були люди! То були люди!

— Бо хтось же мусить! — пояснює пані Віра.

Маруся слухає про тата, затамувавши подих.

І щосуботи, попри примхи Віри й погоди, Мама Оля відводить доньку до ненависного їй дому — дому, в який сама вона після розлучення заприсяглася ніколи не потикатися. Після обіду пані Віра проводжає нас назад — і теж до квартири на Лепкого ніколи не підіймається.

Часом Оля приводить Марусю до бабці ще й у неділю — стара та мала разом ідуть на службу в той самий Собор, на честь якого назвали Юрася. Тільки мене тоді не беруть зі собою, звичайно. Псам до храму не можна. Ціликам — також. Принаймні так самі вони, здається, вважають. У них із Богом якесь непорозуміння. Ніхто толком не вміє молитися, й Оля з радістю відпускає до церкви доньку, сама — чи то стидається, чи то боїться зайти. Вона якось зізналась мені: коли працювала вчителькою ще за Совєтів, мусила піти «на чергування» — стовбичити перед храмом, дивитися, чи хтось з учнів не йде на Різдвяну службу, записувати прізвища... Було холодно, й хтось з прихожан сказав учительці: «Та зайдіть ви до храму в цьому пальті! Замерзнете!» І Оля зайшла — не знаю, чи справді так змерзла, чи просто хотіла всередину. В храмі пахло, мабуть, отими свічками — так пахнуть Вірині руки — і ладаном, і грошима, й ще чимось — як пахне завжди від священиків всіх