Читати книгу - "Львів. Смаколики. Різдво"

Враз заспокоївшись, увімкнув телефон і детально переглянув інформацію, яка його цікавила. Телефон, не витримавши чергового вторгнення, на якійсь хвилині відключився, але Тарас встиг.

А тоді довго сидів на дерев’яній дощечці, втупившись у темряву підвалу…

5

Віка збирала речі. Без поспіху, спокійна, як день за вікном.

Різдво у Львові видалося сонячним і морозним, як і обіцяла реклама. Але насправді не важливо, де ти, важливо — з ким.

Дивно, її зовсім не тривожило, що вона скаже керівництву і як пояснить провал своєї місії на Західній Україні. Якось пояснить.

Хвилювало одне: що на напрямок Львів — Київ може не бути квитків на сьогодні. Але ж є додаткові вагони, є менш завантажені напрямки з пересадками, є ще автовокзал, урешті-решт.

У вхідні двері постукали. Віка завмерла посеред кімнати з речами в руках, а Семен закричав: «Пррівєт!» і постукав дзьобом у дзеркальце.

Хто це може бути? Власники? Вона заплатила всю суму наперед. Сусіди? На Різдво?

Визирнувши на сходовий майданчик, вона нікого не побачила, зрозуміла, що то діти бавляться, і зачинила двері… тобто майже зачинила. Біля її ніг стояв доволі великий подарунковий пакет. Різнокольоровий (як її шарф!), він був розгорнутий, вона обережно зазирнула всередину і… зойкнула. Там лежав її телефон, а поряд, у целофановому пакеті — велетенські, рум’яні, посипані пудрою пампухи.

Коли вона вибігла на вулицю, простоволоса, без верхнього одягу, в тапках на босу ногу, там уже нікого не було. Тобто перехожі були, звісно, але нікого, хто б виходив з під’їзду, вона не помітила. Як йому вдалося так швидко зникнути?

Хтось з роботи, мабуть, вирішив зробити їй подарунок, але звідки він дізнався її адресу, про неї вона колегам не говорила. Невже Ігор попросив когось про послугу? Але він точно не знав про її бажання скуштувати справжні, львівські, з маком і повидлом пампухи. Тільки мамі вона писала про це.

У роздумах Віка повернула до будинку. Біля під’їзду на землі напівлежав, напівсидів, притулившись до фундаменту, бомж. Зарослий, у в’язаній шапці до брів і заплямленій балоновій куртці, ліва половина його обличчя сіпалася, а ліва рука висіла, мов рукав на вішаку.

Віка подумала, що комусь цього Різдва гірше, ніж їй. Намацала згорнуті купюри у кишені джинсів — решту з якоїсь покупки — і поклала перед бомжем на тротуар.

Вона починала розуміти. Якийсь чоловік (що то був чоловік, вона знала точно), простуючи з роботи додому (якщо він львів’янин) або від одного кафе до іншого (якщо турист), знайшов її телефон, заліз у вайбер і прочитав листування, а також подивився фото її помешкання, будинку і двору, яких вона наклацала цілу купу. І вирішив зробити такий чудовий сюрприз…

Розум говорив, що не варто очікувати продовження романтичної пригоди і таємничий незнайомець навряд чи ще колись постукає в її двері, навпаки, слід обуритись таким нахабним порушенням конфіденційності, але…

Підіймаючися скрипучими дерев’яними сходами, вона ловила себе на думці, що замість злості в її душі розквітає весна. Так, напевно, написали б у дамських романах…

6

Тарас ішов вулицею Шевченка повз Янівський цвинтар у напрямку Брюхович, де розташувався притулок для тварин.

Колись мама відправила його туди, щоб передати старі ковдри й покривала. Побачивши стан того притулку, він дав директорці ще певну суму на розходи, йому подякували і попросили з’їздити забрати у постачальника крупи, які той не мав можливості привезти, але він, пославшись на зайнятість, відмовився. Не пасувало бухгалтеру крутої фірми займатися якимись безпритульними собаками, нічого з ними не станеться, якщо поголодають день-два…

Тепер він сам був безхатьком і відчув на власній шкурі, що собою являє той голод, і, бувало, безпритульні собаки зігрівали його в холодні дні та ночі, а він натомість ділився з ними залишками їжі.

Він також зрозумів, наскільки дорога, пройдена пішки, відрізняється від тієї самої дороги, яку проїхав на автомобілі! І начебто ті самі десять кілометрів, а відчуття зовсім інші.

Можна було б, звісно, звернутися у соціальні служби, де ведуть облік безпритульних і де можна домовитися про їжу й нічліг. Але він чомусь боявся, що після цього остаточно стане бомжем і дороги назад не буде…

Що далі від центру, то менше траплялося машин і людей, і сніг був білішим, і сонце світило яскравіше. А при наближенні до Брюхович обабіч траси почали з’являтися вілли, при спогляданні яких йому, мешканцю підвалу, хотілося уточнити, чи він, бува, не забрів на іншу планету…

Колись він так само дивився на бідних із того боку паркану і думав собі, як можна опуститися до такого рівня. І ніхто йому не сказав тоді: не зарікайся!

…Йти було далеко, час від часу він сідав на узбіччі, даючи відпочинок ногам і втамовуючи спрагу снігом. Втамовувати голод було нічим, викопані з тайника гроші він усі витратив: купив подарунок на різдвяному ярмарку на проспекті Свободи і дерматиновий рюкзак у Вікторовича, який мав блати з продавцями з Краківського базару і допоміг йому заповнити рюкзак тим, що могло стати у пригоді у подальшому. Тому він просто вставав і йшов далі, аж поки сосни не обступили його зусібіч, високі, міцні, схожі на сторожу.

У металеві ворота з вивіскою: «Львівський притулок для безпритульних собак» Тарас подзвонив зовсім знесилений, давно не долав таких відстаней, давно не виходив за межі своєї території. Біля брами стояло «Рено Кенго», отже, його здогади, що тварин на Різдво не могли залишити без догляду, підтвердилися.

Але дзвонити довелося довго. Гавкіт величезної кількості собак, зібраних на невеликій території, нагадував кадри з фільму про острів Монро і розносився лісом, мабуть, на кілька кілометрів.

Нарешті відчинила жінка років п’ятдесяти, у сірому кожушку, з волоссям, забраним шпильками, і здивовано втупилася в нього.

Звідкись із минулого життя в голові зринуло звичне привітання на різдвяні свята:

— Христос народився!

Вона повільно кивнула, не спускаючи з нього очей:

— Славімо Його! — і кинула в глибину подвір’я: — Миколо!

У її погляді була настороженість, але не було огиди, з якою він часто тепер стикався. Мала справу з безпритульними тваринами, тому могла зрозуміти безпритульних людей. Сподівався тільки на це.

— Я прийшов… я б міг… — давно не розмовляв, втратив навички, крім того, треба було підвищувати голос, щоб почули, а це завжди асоціюється з ворожістю. — Я б хотів… попрацювати, за їжу і нічліг, мені багато