Читати книгу - "Львів. Смаколики. Різдво"

Можна було б, звісно, піти попрацювати, але цю можливість вона не розглядала навіть теоретично. Треба було також сходити в мобільний салон і заблокувати свій номер, але вона наче наяву почула: приходьте після свят.

Насправді нікуди йти не хотілося. Після шаленого ритму, в якому вона жила все своє доросле життя, щось наче вибило її з колії, і ось вона лежить біля насипу, дивиться у небо і не розуміє, куди бігти, а головне — навіщо. Невже вона стане щасливішою, здолавши ще одну сходинку кар’єри? Чи, може, це додасть їй краси чи здоров’я?

Ціна питання — гроші, які навіть витратити немає часу.

А як вона тепер привітає рідних з Різдвом? Як прийме вітання? Гроші на рахунку, мабуть, усі виговорили, картку викинули, а телефон, звісно, залишили собі, айфон шостий за двадцять з лишком тисяч гривень на дорозі не валяється. Чи валяється?..

Вона сіла на ліжку. Це втрата телефону вибила її з колії.

Не втрата коханця, бо підсвідомо розуміла, що він не той, котрий на все життя. За півроку шаленство, яке їй так хотілося назвати коханням, вичерпало себе до дна і навіть смутку по собі не залишило. Тільки злість на себе вперемішку з жалем…

А от деякі контакти вона може вже ніколи не відновити. Не кажучи про фотографії.

Віка звела очі до стелі. «Ну Господи, ну що Тобі, важко повернути телефон? Я ж не прошу щастя для всіх, навіть для себе не прошу, всього лиш телефон, Ти ж такий могутній, завтра Твій день народження, тут у Львові стільки церков на квадратний метр, і всі будуть Тобі молитися, спробуй почути ще одну тихеньку молитву грішної Раби Твоєї…»

Вона знову відкинулася на подушку. Треба ж було так напитися, щоб аж з Богом почати говорити! І про що? Про телефон?!

Вона розсміялася, розмазуючи сльози й туш по щоках. Все таки вона зовсім не годиться в героїні дамських романів. Коли треба — не плаче, коли не треба — не може зупинитися.

…За вікном темніє. Львів сідає за Святу Вечерю. Десь далеко дзвенять дзвіночки. Вертеп. Віка встає і запалює свічку, яку придбала в дорогому бутіку наперед, щоб потім не забути.

А сльози?.. Їх ніхто і так не побачить, нехай собі котяться, можна навіть не витирати. Коли ще випаде нагода поплакати на самоті у серці Львова в ніч перед Різдвом?..

4

Тарас провів рукою по екрану. Той м’яко загорівся, освітлюючи клаптик вогкого підвалу, стіни і труби якого йшли кудись у темряву і губилися там разом із його думками. Ніч перед Різдвом була тихою й зоряною, але з його підвалу — дивись, не дивись — тих зірок не побачиш…

«Ти все таки образилася, моя пташко? Але ж я вже пояснив, тут тобі не Київ, тут інші закони, якби я тебе взяв із собою, це означало б, що ти моя наречена, нас замучили б запитаннями, коли весілля і скільки збираєтесь заводити діточок, тобі це не сподобалося б, правда ж? І мама не знати як на це зреагувала б. Ну все, не дуйся, передзвони. Твій пусик».

То було ранішнє повідомлення. Надвечір тон змінився.

«Давай серйозно. Це всього лиш Різдво, для тебе воно ж не має ніякого значення, ти сама казала, а тепер хочеш мені його зіпсувати. Спеціально так робиш, так?»

З кожним наступним повідомленням тон ставав брутальнішим, слова не добиралися, відчувалося, що адресант не знаходить слів і щоразу перехиляє чарчину, перш ніж щось написати.

«Правильно каже мама, ти застара для мене. Викаблучуєшся, думаєш, я все кину і прибіжу? Я що, не мужик, по-твоєму? Чекай, я приїду, і ми поговоримо».

Тарас не розумів, чому той просто не зателефонує їй, єдиним поясненням був страх, писати легше, сказане не зітреш, можна почати затинатися і голос може прозвучати не так грізно, як хотілося б.

На якомусь із цих повідомлень Тарас зрозумів, що або зараз поїде і відшукає того Ігорка, щоб вправити йому мізки, або…

Він аж завмер на хвилю. Палець обережно торкнувся опції «Відповісти» і зупинився над буквенною розкладкою.

Що відповісти, коли в голові сумбур, а навички ведення кореспонденції втрачені, здавалося б, безповоротно? У голову лізла сама нецензурщина, але ж не буде та дівчина з гострим поглядом і ледь помітною усмішкою так відповідати, можливо, зовсім не буде відповідати на такі бздури, а просто знизає плечима, кине на стіл гроші разом з чайовими і, не допивши золотистої рідини, залишить ту кав’ярню назовсім…

А йому можна відповісти, треба відповісти, щоб такі Ігорки наступного разу знали, що хоч слово — срібло, краще інколи помовчати.

Але слова ніяк не хотіли слухатися мовчазного жебрака…

Після десятків фраз, які він відкинув, навіть уже набраних, навіть майже вже відправлених, Тарас вимкнув телефон і ліг спати.

Завтра Різдво, туристів валом, люди будуть щедрі після ситих вечерь і пишних служб, знай тільки підставляй долоні й капелюхи, а він займається тут дурницями!

Розізлившись на себе, Тарас заплющив очі, і в пам’яті одразу спливла власниця пухнастих мокасин, як вона йшла крізь натовп, ледве переставляючи ноги по землі, а поглядом шукала щось понад головами людей, може, драбину, яка б запровадила її на небо.

Він рвучко підвівся, аж вдарився головою об трубу. Зволікати не можна було, мобілка могла розрядитися, а не годиться залишати того Ігорка без привітання на Різдво.

«Коханий, пробач мені, я так довго тобі не писала, бо збирала речі. Я переїжджаю до тебе. Одразу після Різдва, навіщо довго чекати. Ти правий, треба призначити дату весілля, і діточок одразу заведемо. А мамі скажи, щоб не пхалася до нас. До зустрічі, мій пупсику».

Без жодних вагань відправивши повідомлення, Тарас знову зібрався лягти, але щось не давало йому спокою, якесь млосне відчуття розтікалося венами, болісно щеміло серце. Він вперше за багато часу відчув себе майже щасливим.

От, виявляється, яка вона, помста! Солодка-солодка, а він навіть не пригубив її меду. Здався без бою. Ліг у домовину ще живим на радість ворогам і близьким.

Захотілося вити не своїм голосом до хрипоти, до болю…

«Господи, як там Тебе… правильно величати? Бачиш, до чого я докотився: звертаюся до Тебе з підвалу, хоча колись у хоромах казав: хіба на старості літ…