Читати книгу - "Син"

скель ріс вузлуватий старий кедр, подібний до димової труби, і серед гілок цього товстезного дерева я розгледів орлине гніздо. А по берегах річки — трохи вище за течією — росли старі кипариси. Їхні товсті корені повилазили назовні. Певно, цим величним деревам було вже багато сотень років.

Коли сонце освітило верхівки скель, ми почули голосіння індіанців — це вони ховали свого вбитого товариша. А коли команчі повернулися, то взялися гуртом лупцювати мене та Мартіна кулаками й ногами. Я думав, що цього разу вони заб’ють нас до смерті… Та ні. Я лишень відчув сморід і побачив, що мій брат лежить у власних нечистотах.

— Я нічого не зміг удіяти, — пробелькотів він.

— Таке буває, не зважай.

— Не можу…

Згідно зі звичаєм індіанців, разом із загиблим воїном ховають і його коня. Нас із братом, як я дізнався згодом, теж хотіли вбити й покласти разом із убитим конем. Але Тошавей наполіг на тому, щоб вони залишили нас живими. Тошавей — це той, хто врятував мені життя, витягнувши з будинку (це коли я потрапив до «обіймів» індіанця, якого підстрелив). І якби все залежало від нього, команчі взагалі оминули б наш будинок. Мій брат, який уже трохи розумів мову індіанців, пояснив мені, що Тошавей сперечається з іншими, наполягаючи на тому, щоб нам зберегли життя. Індіанець відчував, що я дивлюся на нього, та наразі не звертав на мене жодної уваги.

Тим часом обличчя мого брата набуло філософського вигляду. І я був уже роздратований, тому що знав, що зараз знову почнуться його нескінченні балачки…

— Знаєш, Ілаю, — мовив він, — доки було темно, я думав: коли зійде сонце, індіанці побачать, що ми — такі самі люди, як і вони. І усвідомлять, що припустилися жахливої помилки… А зараз я, навпаки, сподіваюся, що незабаром вони нас уб’ють.

Я промовчав.

— Тепер я розумію, — вів далі Мартін, — що саме через цю схожість вони нас і вб’ють. Ми з тобою, звичайно ж, безсилі перед своєю долею, та вони такі ж безсилі перед своєю. Тому вони й уб’ють нас. Ми-бо нагадуємо їм їх самих — те, що чекає на них згодом.

— Та замовкни вже! — не витримав я.

— Вони ж не звертають на нас уваги, — відповів він.

Це була правда — індіанцям зараз було байдуже, розмовляємо ми чи ні. Після того, як суперечка закінчилася, команчі, які наполягали на розправі з нами, підбігли до нас і знову заходилися нещадно лупцювати.

Коли все було скінчено, мій брат лежав, нерухомий, серед каменів, утупившись поглядом у небо. Він був іще живий… А я, захлинаючись власною кров’ю, підповз до річки. Перед очима в мене все розпливалося, і тому камені наче витанцьовували переді мною. У голові крутилася одна-єдина думка: якщо індіанці вб’ють нас із братом одночасно — це буде найкраще, що тільки може з нами трапитися. Раптом я помітив вовка, який стежив за мною з верхівки скелі. І пригадав того, якого я застрелив учора (тепер я зрозумів, що то був дуже поганий знак). Потім я згадав про тіла матері й сестри, до яких, певно, уже добралися дикі тварини. Але щойно я заплакав, мене уперіщили по голові.

Мій брат немовби схуд одразу фунтів на двадцять, а численні садна та подряпини надавали йому ще жалюгіднішого вигляду. Тим часом індіанці осідлали коней. Зрозумівши, що зараз мене посадовлять на поні, я напився води з річки, щоб бодай трохи приглушити страшенний голод.

— Ти теж напийся, — сказав я братові.

Проте Мартін лише похитав головою. Він лежав, прикриваючи руками свій сором, доки індіанці не здійняли нас на ноги.

— Хоч наступного разу попий води, — мовив я.

— Я думав, що це вже все, — обізвався він. — Аж раптом зрозумів, що ще живий. Як жорстоко…

— Краще навряд чи буде, — сказав я гірку правду.

Його плечі здригнулися.

Індіанці знову погнали коней труськом. Якщо команчі й були втомлені та голодні, то нічим не видавали цього (вони були збуджені, однак не стривожені). Озираючись час від часу, я бачив, як вони поступово просуваються вузькою стежкою на своїх конях. А Мартін тим часом знову розпочав свої балачки.

— Знаєш, Ілаю, — мовив він, — я бачив усе, що вони робили з мамою та Ліззі. Я завжди думав, що, якщо людину розрізати, то з неї вилетить душа. Ліззі ж порубали на дрібні шматочки, і я не бачив, щоби з неї щось вилетіло. Я певен, що побачив би. Але нічого не сталося…

Я мовчав, наче він говорив не до мене. На якусь мить запала тиша. Та потім брат знову взявся за своє.

— Ти можеш уявити собі, щоб білі люди могли отак спокійнісінько проїхати стільки, скільки проїхали ці індіанці, і їхати собі далі?

— Ні.

— Їх називають язичниками, червоношкірими дияволами. Але тепер я розумію, що вони якісь напівбоги. Я б навіть назвав їх богами, якби не бачив на власні очі, що їх можна вбивати.

— Прошу тебе, замовкни…

— А чи не спадало тобі на думку, що ми на своїй шкурі відчули те ж саме, що відчували негри, коли їх забирали в рабство?

Десь опівдні ми вибралися з каньйону та поїхали далі прерією, укритою зеленими пагорбами. Скрізь цвіли айстри, примули та мак; також траплялися зарості чортополоху. Білі куріпки, угледівши нас, заховалися в чагарниках. Здавалося, що цій прерії не буде кінця. Ми їхали без упину, минаючи антилоп та оленів, які тут напасалися (також я побачив кількох бізонів, які, вочевидь, відстали від свого стада). Індіанці на якусь мить спинилися, щоб роззирнутися довкола, а тоді поїхали далі.

Нашу з братом оголену шкіру нещадно обпікало сонце. Коли воно досягло зеніту, я відчув запах горілої шкіри та зрозумів, що це тхне від мене самого (на той час я так утомився, що їхав, то провалюючись у сон, то прокидаючись). А подорож наша тривала. Ми пробиралися крізь густу траву, іноді заїжджаючи в тінь дерев, що росли біля струмків (але не зупинялися, щоб напитися). А тоді нас знову обпікало сонце…

Нарешті команчі зупинилися і, трохи посперечавшись, стягнули нас із братом із коней. Вони прив’язали нас одне до одного — спина до спини — та кинули під дерево біля струмка, доручивши охороняти вже знайомому нам підліткові.

— Рейнджери? — спитав я брата.

— Не думаю, — відповів він. — Індіанці стривожилися б. А вони досить спокійні.

Було дуже незвично розмовляти з Мартіном, не бачачи його обличчя.

— Може, це наш тато й решта? — висловив я припущення.

— Ні, — відказав брат. — Вони б наздоганяли