Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

Пан лише махнув рукою на заклики Гапочки, що стала червоною, наче хустка, котрою вона покривала голову, та звернувся до свого конюха, підкручуючи вус.

– А піди подивись-но, що то за дівка напуває коня з мого ставка. Якщо вона справді така гарна зблизька, як мені здається здалеку, то веди її сюди. Якась вона не наша, бачу, не сільська. Кажи їй: пан гнівається, коли з його ставка без дозволу воду беруть. Але, кажи, якщо впадеш у ноги пану – він все пробачить.

Конюх кивнув вкритою сивиною головою та нетвердим кроком старого п’яниці попрямував до дівчини. За якусь мить вони обоє вже стояли перед шляхтичем.

– Це вельможний пан Сестринський, – уклонився йому в ноги старий конюх. У нього не було половини зубів, тому мова його звучала дуже смішно, особливо ж укупі з комічними поклонами. – Оце так йому кланяйся, як я, і він тебе не покарає.

Гостя дивилася на поклони трохи розгублено, ледь стримуючи посмішку, але бити чолом перед паном не поспішала.

– Христина, – протягнула руку для привітання вона.

Дівчина бачила, що саме так вітаються між собою козаки, тож знітившись, вона не знайшла нічого кращого, ніж простягнути руку. Аліє Ханим не буде падати в ноги першому зустрічному!

Тепер настав час дивуватися панові. Він уже не знав, чи має потиснути цю протягнену тендітну ручку, чи радше поцілувати її. Перед ним стояла дівчина в звичайному обтріпаному сільському строї, з виснаженим обличчям і обвітреною шкірою, але з поставою й грацією королівни. Вона нібито просила, але насправді наказувала.

Врешті пан Сестринський зважився і, ледь потиснувши простягнену руку, запросив дівчину пообідати з ним.

Христина-Аліє, яка з учорашнього вечора крихти в роті не мала, зараз дуже хотіла їсти.

– Із радістю, милостивий пане! – погодилась вона.

Вручивши вуздечку конюхові, Аліє попрохала води, щоб умитися й вимити руки, чим дуже здивувала господаря, і ще більше розгнівила й без того ревниву Гапочку.

Поки дівчина вмивалася, шляхтич зацікавлено розглядав свою гостю, силкуючись зрозуміти, ким би вона могла бути. Через її пошарпаний одяг він ніяк не міг припустити, що перед ним дівчина шляхетного роду, але походження і манери не приховати ані дорожнім пилом, що осів на обличчі та волоссі, ані порваною на рукавах сорочкою. Тож Сестринський вирішив діяти обережно.

Коли вони сіли до столу, і до носа долинули запахи страв, Аліє ледь не втратила свідомість: уже близько двох тижнів вона їла лише похідну їжу та тільки те, що варили козаки й чим годували найнижчу челядь.

Але звикнути до панських наїдків виявилось не легше, ніж до соломахи та пшоняної каші. Пісний борщ, тушкована квасоля, кислюча квашена капуста – усе було дивним і незвичним на смак. Аліє знала, що зараз Петрівський піст, вона мовчки їла все, що було на столі, але їй страшенно хотілося просто шматок смаженого м’яса. Такого, як готували в домі її батька…

Та зануритися в думки про дім їй не вдалося. Пану Сестринському не сиділося на місці від цікавості.

– То ти чия будеш? – нарешті сказав він, коли дівчина відклала ложку.

– Своя власна, – закинула гарненьку голову Христина.

Їй лестила увага Сестринського. До того ж, уперше за тривалий час вона відчула себе колишньою Аліє Ханим, якій самій колись вклонялася в ноги вся Кафа.

– Якого роду-племені?

– Простого, – не думаючи довго відповіла дівчина.

– А з якого села? Чи, може, із міста?

– Із Черкас, а їду в Цибулів, до хворої бабусі.

– Ов-ва! І дуже хвора твоя бабусенька?

– Дуже!

– І що, геть нема кому у всьому Цибулеві її догледіти?

– Геть нікому!

– Біда-біда! Бо я хотів запропонувати тобі в мене лишитися… на службі. Я би тобі добре платив. Гляди, через рік-два, уже й бабцю до себе забрала б. Що їй одній у себе в селі робити?

– Я б із радістю, вельможний пане, але не можу. Маю до хворої якнайшвидше їхати. А як вона видужає, то я дорогою назад і до тебе заїду. Згода?

– Е, ні. Як не захочеш по-доброму зостатися – силою примушу! – раптом став дибки господар.

Таке привітне й навіть приємне до цього обличчя господаря раптом укрилося червоними плямами. Його рот перекосився в страшній гротескній гримасі, а кулак з важким ударом опустився на стіл.

– Ти коня з мого ставка напувала? – гримнув він без тіні люб’язності. – Напувала! За столом моїм панським їла? Їла! От і відпрацюєш!

У Аліє затремтіли руки. Дівчина нарешті зрозуміла, що весь цей час гралася з вогнем, а тепер розпалила страшну пожежу. Як вона раніше не здогадалася, що пани не запрошують на бенкет просто так!

– Паночку, та що ти таке вигадав? – почувся за спиною в пана тоненький голосок. – Там же в неї бабця помирає! Нехай поховає бідолаху й повернеться, бо не по-християнськи це…

– Стули пельку, бісова баба! Тебе спитатися забув! Та з чого ти взяла, що бабця помирає? Так, підхопила нежить на вітрі, та й годі. Чи я не правий? – підвищив тон шляхтич, згори-вниз поглядаючи на маленьку татарку.

Єдиною перепоною між ними був стіл. Але хіба така дрібниця може стати на заваді сильному й здоровому чоловікові, охопленому жагою?

– Гапко, зачини двері й залиш нас! – гаркнув на служницю він.

«Пропала я, нерозважлива», – сказала про себе Аліє, уявляючи на собі масні руки й хтиві губи пана. Правиця вже намацала на поясі кинджал і приготувалася пустити його в хід за першої ж нагоди, коли раптово до обідньої зали хтось шумно ввірвався.

– Уласе! – радісно вирвалося у дівчини.

Юнак, вбраний у той самий легкий жупан (сірий і затертий, як було видно при денному світлі) і заправлені в руді сап’янці вузькі сині штани, стояв посеред кімнати, переминаючись з ноги на ногу.

– О, панно Христино, невже я тебе наздогнав?! Яка приємна несподіванка! Боже помогай! – одразу привітався він і ледь помітно підморгнув Аліє.

– Ти що за один?! – гримнув на нього шляхтич, зовсім збитий із пантелику.

– Пане Артемію Сестринський? Це ти?

– Я! – роздратовано відповів Сестринський. Його й без того пухлі губи тепер були вип’ячені вперед, а щоки роздуті від невдоволення.

– Не гнівайся! Бо їду з Черкас і маю для тебе повідомлення від самого гетьмана! – випалив на одному диханні розпашілий Улас.

– Від самого Дорошенка? І що цей пройдисвіт хоче мені сказать?

– Він… Він велів… – Улас ніби зам’явся, пригадуючи. – Велів привіт