Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

«Телефонна аудієнція» тривала недовго. Утричі більше, ніж заячий скік. І Термінатор з порожнім, але суворим обличчям повернувся назад. Умостився. Поклав на місце дорогу іграшку.

– Ми проводимо журналістське розслідування вбивства Костянтина Кречета, – невпевнено почав Марченко. – Татуювальника. Його зарізали й викололи очі. Хотіли запитати, чи ти нічого не знаєш? Ти ж людина розумна, досвідчена. Якшаєшся з різними піплами.

– «Розум – це усвідомлення сутності речей»[28], – спокійно відповів Термінатор.

Лисиця почав шкрябати у блокноті. «Повелитель кафе» тільки ковзнув по писаці поглядом, але нічого не сказав.

– І я ж про те, – засовався задоволений Ігор.

Богдан тільки мовчки дивився й слухав. Зараз настав час для соло Марченка. На його слова «Син Неба» відповів:

– «Вершею користуються, коли ловлять рибу. Піймавши рибу, забувають про вершу. Пасткою користуються, коли ловлять зайців. Піймавши зайця, забувають про пастку. Словами користуються для вираження сенсу. Збагнувши сенс, забувають про слова»[29].

Богдан почав скисати. Термінатор набагато складніший, ніж він думав спочатку. І хтозна, чи вони почують хоч щось важливе. У потоці цієї мудрагельської китайської фігні. Але записував усе. І питання. І відповіді. І навіть свої думки.

– Ми згодні забути про слова, – дипломатично відреагував Ігор. – Аби лиш збагнути сенс. – Він намагався знайти вихід із глухого кута. Який, схоже, мав назву «Червоний дракон».

– «Усі знають про користь корисного, але ніхто не знає користі некорисного»[30]. – Термінатор дивився серйозно. Жоден рух, жоден м’яз його обличчя не зрадив цій серйозності. І хоча це була гра, усе здавалося правдою. Чи правда – це теж гра?

Офіціантка принесла чай. Поставивши на стіл три чашки і два порцелянові – зелений і бірюзовий – заварні чайники, вклонилася й пішла назад.

– І нам, схоже, теж не світить дізнатися про «користь некорисного»? – не втримався професор і вліз.

«Імператор кафе» подивився на нього, але відповів Марченку:

– «Безглуздо ступні вкорочувати, коли черевики малі».

– Чудово, – сказав Ігор, розуміючи, що треба приймати правила гри. Тільки так можна хоч щось почути. Цінне чи не зовсім. Інакше одержиш пшик. Хоч і виходило, що відповіді більше нагадували загадки. Які теж треба відгадувати. – Нічого не будемо вкорочувати, – підморгнув він. – Поміняємо черевики… Кречет мав зв’язки з кримінальним світом?

– «Селянин і до ста років може дожити, чиновник – ніколи», – продовжив Термінатор усе з тим же серйозним виразом.

– Ясно. – Ігоря все більше затягувала ця гра. Хоч і нагадувала балансування на лезі. – Сам він нічого злочинного не робив?

– «Краще бути живим жебраком, ніж мертвим імператором». – Обоє блакитних очей уважно дивилися на співрозмовників. І не вірилось, що одне з них створили люди, а не Той, Хто Створив Людей.

– То все-таки щось та й «шаманив»? – не вгавав журналістський слідак.

– «У бджоли спинка смугаста, а тигром її не назвеш», – сказав Термінатор і вкотре пильно подивився на Ігоря.

Той витримав погляд і запитав знову:

– Міг він зачепити інтереси «сильних світу донецького»? Дорогу комусь перейти? На мозоль болючий наступити?

– «Не варто бити мух на голові в тигра».

Марченко усміхнувся й похитав головою. Дитячий садочок, чесне слово! З такими відповідями лише заплутуєшся більше, аніж наближаєшся до розгадки. Чому він не може по-людськи говорити? Але ж… Ти просив про зустріч. Ти прийшов у гості. Він на своїй території. Терпи!

Та «імператорові» до всього байдуже. Він узяв лівою рукою зелений чайник і налив Лисиці. Потім наповнив чашки з бірюзового. Чашки запарували. Богдан подумав, що тепер і без того таємнича розмова стає ще більш загадковою. Розмова в китайському кафе, зі схибленим на всьому китайському загадковим «напівкіборгом», крізь пелену пари з китайського чаю. Романтика. Містика. Глухий кут. Навмисне придумати важко.

– Будь ласка, – показав Термінатор на посуд і першим потягся до чашки, на пузатому боці якої, як і в решти, застиг червоний дракон. Хвірма! Гості теж узяли. Лисиця подмухав, а потім і відпив. Гм, незвично. Але пити можна. Хоч свій смачніший. Але ж «чай заряджає на цілий день». Повіримо.

– Кому могла бути потрібна його смерть? – продовжив гру донкор. Він розумів, що ця захоплива «вікторина» триватиме, поки в чашках лишатиметься хоч трохи чаю. Тому пити не поспішав. Економив. Розтягував задоволення. І – збільшував шанси.

Богдан теж робив зовсім маленькі ковтки. І – нечасто. Стратегія – то й стратегія.

– «Одну гілку зачепиш – десяток загойдається», – відповів «майстер шарад» і схилився на спинку стільця, тримаючи перед собою чашку.

– Гм, – чмихнув Ігор. Його дратували ці головоломки. Із них якщо й зрозумієш два грами, то все одно сумніватимешся. – Може, це помста?

– «Той, хто зумів свій гнів стримати, поборов найдужчого ворога». – Знову обличчя «імператора» залишилося кам’яним. Ніби говорив робот. Який, утім, попиває улун.

– Скажімо, Кречет міг заразити когось під час процедури, – потягнув логічний ланцюжок далі донкор.

– «Розумний запобігає хворобі, а не лікується від неї», – мовив майже речитативом Термінатор і відпив, дивлячись на Марченка поверх чашки.

– А хто може більше розповісти про Кречета? – Ігор зазирнув у чашку. Часу лишалося не так уже й багато. Економ, не економ, все одно одержиш… гол…

– «Уранці дізнавшись істину, ввечері можна померти»[31]. – Це прозвучало з іншою інтонацією. Ніби попередження. Чи навіть і погроза. Але «сфінкс» не зупинився, а додав ще одну загадку, яка звучала як відгадка: – «У мудрої людини довгі вуха та короткий язик».

Богданові стало незатишно. В уяві спалахнула картинка, ніби Термінатор забиває дошками навхрест єдині двері, крізь які можна потрапити до потрібної кімнати. І байдуже, якою рукою він це робить.

– О’кей, – сказав примирливо Марченко, ніби остерігаючись, що «імператор» поставить крапку. – А як у нього з фінансами було? Бізнес же ніби прибутковий?

– «Той, хто багатство любить, про честь не піклується». – Кафешний «Син Неба» знову відпив, ніби остерігаючись, що в нього сяде батарея чи закінчаться ці дебільні афоризми. А чашка порожньою стати не встигне.

«Ну і як це розуміти? – обурився професор. Його теж уже дістала ця “олімпіада для олігофренів”. – Кречет заради грошей міг піти на все? Гроші стояли на першому місці? Поняття честі для нього не існувало? Чи все зовсім навпаки? Він був настільки порядним, що не грав у підозрілі ігри? Більше схоже на перше. Але ж не спитаєш прямо у цього “андроїда”. Точно пошле. І зовсім не по-китайськи. Або ще й гірше щось учудить, нехай йому абищо. Сиди мовчки та слухай. Може, яка нотка потрібна й проскочить…»

– Гаразд, – нарешті розслабив обличчя «сфінкс» і пустив туди усмішку. І вона несміливо застрибнула на фейс. – Ви нормальні чуваки. Мені такі подобаються. Тримаєте удар і не пищите. За це – бонус. Ловіть: у справжнього чоловіка на цьому світі дві проблеми.

Марченко й Лисиця спочатку зраділи, але, почувши, який той «бонус», розчаровано застигли, чекаючи продовження. Та оповідач не поспішав. І коли мовчання перетворилося на прірву, в яку могла полетіти попередня фраза, а разом з нею – й симпатія «його величності», донкор не витримав:

– І які ж?

– Жінка, – спокійно відповів Термінатор.

– А яка друга? – підтримав донеччанина киянин, насторожено завмерши над блокнотом.

– Що «друга»? – зіграв у незрозумілість «Син Неба».

– Ти ж сказав «дві проблеми», а назвав одну, – ніби поскаржився Ігор.

– Однієї жінки вистачить не на одну проблему. – «Імператор» почувався по-імператорськи. Лишалося руки скласти на пузі. Але заважала чашка. – І, на жаль, не на дві. А може – й на щастя.

– Це на цьому світі. А на тому? – починав розходитися професор.

– Опинитесь – дізнаєтесь. – І «його величність» зробив останній ковток «вогню життя». Все. Кінець. Розмову закінчено. Така домовленість.

Гості теж допили й поставили порожні чашки.

– Дякуємо! – підвівся Ігор. – Розмова класна. Багато поживи для роздумів.

– Гм, – усміхнувся кутиками вуст Термінатор. – «Те, до чого прагне вища людина, знаходиться у ній самій, а те, що шукає