Читати книгу - "Вибрані романи"

викурив його батько. А на стіні висів портрет обох, батька й матері, тепер уже вдови, знятий у той самий день, коли вони побралися. Він, високий, сидів, закинувши ногу на ногу й показуючи язичок черевика, й вона, низенька, стояла поруч нього й спиралася рукою на його плече; то була витончена рука, не призначена щось хапати, а опускатися, наче горличка, на плече свого чоловіка.

Його мати ходила туди-сюди, не створюючи шуму, наче пташка, завжди в чорному, з усмішкою, що була осадом сліз, пролитих у перші дні свого вдівства, вона завжди була тільки на губах і навколо запитливих очей. «Я мушу жити тільки для тебе, тільки для тебе одного, Ауґусто», — казала вона ночами, перед тим, як лягти до ліжка. І хлопець приносив у свої нічні сни поцілунок, ще вологий від сліз на його устах.

Ночами мати мала звичку читати якісь книжки, іноді то було житіє одного зі святих, іноді — роман Жюля Верна, іноді оповідання — цікаве й щире. Й іноді вона навіть сміялася, сміхом лагідним і беззвучним, який долітав од далеких сліз.

Потім він почав навчатися в інституті, а вечорами читав лекції матері. І вона навчалася, щоби не відставати від нього. Намагалася запам’ятати всі ті рідкісні імена зі всесвітньої історії, і мала звичку казати, всміхаючись: «Але які варварські вчинки могли витворяти люди, Господи мій!» Вивчала математику, й саме в цій дисципліні домоглася найбільших успіхів його ніжна мати. «Якби моя мати присвятила себе математиці...» — казав Ауґусто. І пригадував, із якою цікавістю стежила вона за тим, як треба розв’язувати рівняння другого ступеня. Вивчала психологію, і ця наука давалася їй найважче. «Але навіщо люди так полюбляють ускладнювати речі», — повторювала вона. Вивчала фізику, хімію та природничу історію. У природничій історії їй не подобалися дивні назви, які в ній дають тваринам і рослинам. Фізіологія навіювала їй жах, і вона відмовилася слухати лекції з неї у свого сина. Їй досить було поглянути на гравюри, на яких були зображені серце й легені голої людини, й вона уявляла собі криваву смерть свого чоловіка. «Усе це дуже бридко, сину, — казала вона. — Не вчися на лікаря. Ліпше не знати, як збудоване наше тіло всередині».

Коли Ауґусто став бакалавром, вона обняла його й, залившись слізьми, вигукнула: «Якби жив твій батько!» Після цього вона посадила його собі на коліна, чого він, уже дорослий хлопець, засоромився, і так мовчки тримала, дивлячись на попільничку свого небіжчика-чоловіка.

А потім почалася його кар’єра, з’явилися університетські друзі, і бідолашна мати дуже засмутилася, побачивши, що її син розправляє крила. «Я все своє життя присвячую тобі, присвячую тобі, — мала звичку вона казати, — а ти невідомо кому його присвятиш. Так улаштований світ, сину». У той день, коли він одержав звання ліценціата права, його мати, прийшовши додому, взяла його за руку й з комічно серйозним виразом поцілувала її, а потім сказала йому на вухо: «Твій батько благословляє тебе, сину мій!»

Його мати ніколи не лягала спати раніше, ніж ляже він, й прощалася з ним на ніч неодмінно поцілунком. Тож він не мав змоги лягати надто пізно або просиджувати безсонні ночі. І мати була першою, кого він бачив, коли прокидався. І за столом, якщо він чогось не хотів їсти, то не їла й вона.

Вони часто виходили на прогулянку і мовчки йшли просто неба, вона думала про свого небіжчика, а він про те, що першим упадало йому у вічі. І вона завжди казала йому одне й те саме, всілякі повсякденні речі, речі дуже давні й завжди нові. Багато з них починалися словами: «Коли ти одружишся...»

Завжди, коли зустрічали дівчину гарну або просто симпатичну, мати дивилася на Ауґусто кутиком ока.

І прийшла смерть, ота повільна, поважна, лагідна й безболісна смерть, яка увійшла навшпиньки й, не створивши найменшого шуму, подібна до перелітного птаха, мати полетіла з нею на небо одного осіннього дня. Вона померла, тримаючи свою руку в долоні сина, не відриваючи погляду від його очей. Ауґусто відчував, як її рука холоне, а очі стають нерухомими. Він прибрав її руку, після того, як залишив на її холодній поверхні гарячий поцілунок і закрив очі небіжчиці. Опустився навколішки біля ліжка й пригадав усю історію тих однакових років.

Й ось тепер він іде вулицею Аламеда, слухає, як щебечуть пташки й думає про Евхенію. А Евхенія має нареченого. «Чого я, сину, боюся, — мала звичку казати його мати, — то це тієї миті, коли ти наступиш на першу колючку на дорозі свого життя». Якби тепер вона була тут, щоби примусити розквітнути трояндою цю його першу колючку!

«Якби була жива моя мати, вона знайшла б вирішення моєї проблеми, — сказав собі Ауґусто, — вирішити яку, зрештою, не важче, ніж рівняння другого ступеня. І вона, безперечно, не складніша, ніж рівняння другого ступеня».

Слабкі зойки, подібні до жалібного стогону скривдженої тварини, урвали його внутрішній монолог. Він пильно придивився й побачив у зелених заростях кущів перелякане цуценя, що, певно, не могло вибратися на вулицю. «Бідолашне! — сказав він собі. — Воно щойно народилося, і його покинули тут помирати. Убити його в них не стало духу». І він підібрав його.

Звірятко шукало груди матері. Ауґусто підвівся й повернувся додому, думаючи: «Коли Евхенія довідається, що я його врятував, це буде тяжким ударом по моєму супернику! Який жаль опанує її, коли вона побачить бідолашне створіння. А воно гарненьке, дуже гарненьке! Сердешне, як воно лиже мені руку!»

— Принеси молока, Домінґо. І принеси швидко, — сказав він служникові, як тільки той з’явився у дверях.

— Чому це вам заманулося купити цуценя, сеньйорито?

— Я його не купував, Домінґо. Цей цуцик не раб, він істота вільна. Я з ним зустрівся.

— Отже, його вам підкинули.

— Ми всі підкинуті, Домінґо. Принеси молока.

Служник приніс молоко й невеличку губку, щоби цуценяті легше було смоктати його. Потім Ауґусто попросив його принести пляшечку із соскою для Орфея, так він назвав цуценя, не дуже розуміючи, чому назвав його саме так.

І Орфей став повірником його монологів, тим, кому він відкривав усі таємниці свого кохання до Евхенії.

«Отже, Орфею, — звернувся він до нього подумки, — нам доведеться воювати. Що ти порадиш мені робити? Якби з тобою була знайома моя мати... Але побачиш, ось побачиш, ти ще спатимеш на руках у Евхенії, під її теплою і лагідною