Читати книгу - "Ресторан на краю Всесвіту"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Але ж гарна штукенція, хіба ні?
– Дуже гарна, – погодився Марвін.
– А, знаю, – ще трохи подумавши, сказала бойова машина з зоряної системи Жаби, – у тебе, напевно, один із цих нових випромінювачів Ксанктік ресатруктрон дестабілізований зенон!
– Вони чудові, правда? – сказав Марвін.
– Так от яка у тебе зброя? – захоплено сказала машина з ноткою остраху у голосі.
– Ні, – відповів Марвін.
– О, – сказала розчарована машина, – то це напевно...
– Ти робиш невірні припущення, – перебив Марвін. – Ти забуваєш взяти до уваги певне абсолютно фундаментальне явище у стосунках між людьми і роботами.
– Е, я знаю, – сказала бойова машина, – це часом не..? – І знову поринула у роздуми.
– Подумай краще, – наполягав Марвін, – вони залишили мене, звичайнісінького робота-слугу, щоб зупинити тебе, гігантську універсальну бойову машину, поки вони рятуватимуться втечею. Як ти гадаєш, що вони могли мені залишити?
– У-у, е-е... – простогнала спантеличена машина, – я гадаю, щось особливо, руйнівне, нехай йому біс.
– Він думає! – сказав Марвін. – Ще б пак, він думає. То, може, сказати тобі все-таки, що вони дали мені для самозахисту?
– Гаразд, скажи, – насторожено сказала бойова машина.
– Нічого, – сказав Марвін.
Настала зловісна пауза.
– Нічого? – ревнула бойова машина.
– Зовсім нічого, – пригнічено поскаржився Марвін, – хоча б тобі якусь електронну виделку, чи що. Машина захиталася розлючено.
– Оце тобі маєш! – заревіла вона. – Зовсім нічого, так? У них у голові що, вітер гуляє?
– Ти тільки поглянь на мене, – сказав Марвін приглушеним голосом, – у мене ж весь лівий бік онімів через жахливий біль у діодах.
– Тобі, напевно, не солодко, еге ж?
– Угу, – з жалем підтвердив Марвін.
– Від цього мене аж тіпає! – обурилася машина. – Я їм зараз усе потрощу!
Знову з’явився електронний таран і спалахнув ще одною яскравою блискавкою, яка перетворила на пилюку найближчу до машини стіну.
– Ти ж розумієш, як я себе почуваю? – сумно промовив Марвін.
– Отак накивали п’ятами і залишили тебе напризволяще! – прогриміла машина.
– Так, – відповів Марвін.
– Я гадаю, їм варто зруйнувати і стелю! – лютився робот-танк.
Перехід між вежами залишився без стелі.
– Це вражає, – пробурмотів Марвін.
– Ти ще не бачив, що я можу, – розходилася машина. – Мені за іграшки знищити і долівку, без проблем!
Долівки теж не стало.
– Хай йому чорт! – тільки й встигла проревти машина, падаючи з висоти шістнадцятого поверху, і, гримнувшись на землю, розлетілася на дрібні кавалки.
– До чого ж тупа машина, аж нудить, – сказав Марвін і поплентався геть.
РОЗДІЛ 8
– То ми довго будемо отак сидіти? – сердито запитав Зафод. – Чого потрібно цим типам там, за вікном?
– Їм потрібен Бібльброкс, – відповів Руста. – Вони хочуть забрати вас у зоряну систему Жаби – найлиховісніший з усіх світів Галактики.
– Та невже? – сказав Зафод. – Для цього їм доведеться спочатку прийти сюди і схопити мене.
– Вони уже прийшли і схопили вас, – сказав Руста. – Вигляньте у вікно. Зафод виглянув у вікно і широко відкрив рота.
– Земля! Земля тікає з-під ніг! – задихаючись вимовив він. – Куди вони забирають землю?
– Вони забирають будинок, – сказав Руста. – Ми у повітрі.
За вікном кабінету пропливали хмарки.
Там за вікном угорі навколо похиленої вежі будинку він знову побачив кілька темно-зелених винищувачів із зоряної системи Жаби. Вона випромінювали силові промені, які утворювали щось на зразок сітки і тим самим надійно утримували вежу будинку в повітрі.
До краю розгублений Зафод похитав головою.
– І що я такого зробив, щоб зі мною таке витворяти? – здивувався він. – Я заходжу до будинку і його забирають разом зі мною.
– Переймаються вони зовсім не тим, що ви уже встигли скоїти, – сказав Руста, – справа в тім, що ви ще тільки збираєтеся робити.
– Невже від мене більше нічого не залежить?
– Залежало. Багато років тому. Краще тримайтеся за щось, нас дорогою трохи потрясе.
– Якщо я колись зустріну себе колишнього, – сказав Зафод, – то я йому так вріжу, що він навіть не встигне довідатися, від кого йому перепало.
У двері не поспішаючи зайшов Марвін і з докором глипнув на Зафода, подався в куток і там вимкнув себе.
На борту “Золотого серця” панувала тиша. Артур втупив очі у полицю навпроти себе і думав. Підсвідомо він перехопив допитливий погляд Тріліан і знову видивився на полицю.
Нарешті він щось побачив.
Він узяв п’ять маленьких пластикових квадратиків і поклав їх на поверхню столу, який стояв під полицею.
На п’ятьох квадратиках стояли чотири літери Ч, Е, П, У. Він виклав їх поряд з іншими трьома Р, У, Н.
– Чепурун, – вимовив він уголос. – Мої очки потроюються. Здається, я набагато покращив рахунок.
Кораблем хитнуло, і квадратики з літерами уже вкотре перемішалися.
Тріліан зітхнула і знову заходилася вирівнювати їх.
Туди-сюди мовчазними коридорами блукала луна він кроків Форда Префекта. Він вештався кораблем і зганяв свою злість на мертво-мовчазних приладах.
Чому корабель постійно здригається? – думав він.
Чому він перевертається і гойдається?
Чому ніяк не вдається визначити місце знаходження?
І все-таки, де вони опинилися?
Ліва вежа будинку редакції “Путівника по Галактиці для космотуристів” мчала міжзоряним простором із швидкістю, з якою ні досі ні після не літав жоден будинок у Всесвіті.
У центральній його частині з кутка в куток кімнати походжав сердитий Зафод Бібльброкс.
Руста сидів на краєчку столу і займався рутинною справою – розправляв свій рушник.
– То куди, ви кажете, летить цей будинок? – запитав Зафод.
– Зоряна система Жаби, – відповів Руста, – найлиховісніше місце у Всесвіті.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ресторан на краю Всесвіту», після закриття браузера.