read-books.club » Наука, Освіта » Червоний Голод. Війна Сталіна проти України 📚 - Українською

Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

167
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України" автора Енн Аппельбаум. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 146
Перейти на сторінку:
півдні Росії» — завдання, котре враз стало набагато важливішим за посаду народного комісара в справах національностей. Він вирушив до Царицина у супроводі двох бронепоїздів і 450 червоноармійців. Його завдання: зібрати збіжжя для Москви. У першій телеграмі до Леніна від 7 липня він повідомив, що виявив «вакханалії спекуляції» й виклав свою стратегію: «Ми не помилуємо нікого — ані себе, ані інших, а хліб вам дістанемо».[103]

У наступні роки діяльність Сталіна в Царицині запам’ятається тим, що спровокує перше публічне протистояння з людиною, котра згодом стане його найбільшим суперником, Левом Троцький. Водночас у контексті пізнішої політики Сталіна в Україні цей досвід мав ще одне важливе значення: жорстоку тактику конфіскації зерна в Царицині через десять років буде використано при хлібозаготівлях в Україні. Одразу після прибуття до міста Сталін створив революційну військову раду, чекістський підрозділ і почав «зачищати» Царицин від контрреволюціонерів. Засуджуючи місцевих генералів як «буржуазних фахівців» та «млявих перодрапів, анітрохи непридатних для громадянської війни», він взяв їх (та інших осіб) під арешт і тримав на баржі посеред Волги.[104] Разом із кількома підрозділами більшовицьких військ з Донецька та за допомогою Климента Ворошилова та Серго Орджонікідзе (двох людей, які так і залишаться близькими до нього) Сталін розпочав арешти і тортури в найширшому масштабі, а згодом і масові страти. Червона армія забирала зерно в місцевих купців та селян; а ЧеКа фабрикувала проти них кримінальні справи — ще один передвісник того, що станеться пізніше, коли буде страчено дуже багато випадкових людей.[105]

А коли потяги із хлібом вирушили на Північ, ця особливо жорстока форма «воєнного комунізму» в очах Сталіна виправдала себе як успішна. Населення Царицина заплатило велику ціну і, на думку Троцького, дорого заплатила за це й армія.[106] Після виступу Троцького проти дій Сталіна в Царицині Ленін таки забрав його з міста. Проте цей досвід залишався настільки важливим для Сталіна, що в 1925 році він перейменував Царицин на «Сталінград».

Під час другої окупації України в 1919 році більшовики ніколи не контролювали країну так, як Сталін контролював Царицин. Протягом піврічного (хоча й номінального) керівництва республікою вони скористалися цим досвідом, як могли. В Україні більшовики яскраво продемонстрували всі свої нав’язливі ідеї: ненависть до торгівлі, приватної власності, українського національного руху, селянства. Водночас їхня особлива зосередженість на продовольстві та конфіскації продовольства в Україні затьмарила практично будь-які інші питання, які вони вирішували.

Коли більшовики вдруге прибули до Києва, вони діяли дуже швидко. Одразу перестали вдавати з себе силу, котра веде боротьбу за «визволення України». Натомість повернулись до політики царату — заборонили українські газети, припинили використання української мови в школах та закрили українські театри. ЧеКа провела швидкі арешти українських інтелігентів, яких звинувачували в «сепаратизмі». Один із лідерів КП(б)У і голова радянського уряду в Україні Раковський відмовлявся вживати чи бодай визнавати українську мову. Згодом український есер Павло Христюк згадував, що «російські військові» (багато з них служили в колишній царській поліції) знову вбивали в Києві всіх, хто розмовляв українською і вважав себе українцем. Сповнена ненависті антиукраїнська риторика стала органічною складовою більшовицької мови в Києві: «Безробітні, голодні маси робітників просто приєдналися до армії. За службу їм добре платили, а родини забезпечували пайками. Підняти “бойовий дух” такої армії виявилося не складно. Треба було лише згадати, що наші “брати” голодують через українців-хохлів. Саме таким способом наші “товариші” запалили полум’я ненависті до українців».[107]

Як і в Росії, вони також конфіскували великі маєтки й використали землю для створення колгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, що стало ще одним провісником майбутньої політики на селі через десять років. І хоча московські більшовики намагалися якомога більше поширити експерименти з усуспільненням приватної власності, українські комуністи з цим не дуже й поспішали. Так само як і українські селяни. У Росії досі існували традиції общинного землеволодіння, і більшість російських селян спільно володіли землею в сільських громадах (відомих як «община» чи «мир»). Натомість в Україні такого звичаю дотримувалась лише чверть селян. Українські селяни — здебільшого індивідуальні власники, або землевласники та їхні наймані працівники, котрі володіли своїми будинками та худобою.[108]

Дуже мало українських селян зголосилося вступити до колгоспів у 1919 році, коли раптово трапилася така нагода. І хоча новий радянський режим в Україні організував близько 550 колективних та державних господарств у 1919 році, вони були переважно непопулярними та невдалими: незабаром майже всіх їх ліквідували. Переважну більшість конфіскованих земель перерозподіляли. У західній та центральній частині України селяни отримували менше землі, у степу та на сході — більше. Дрібні поміщики, які володіли від 50 до 100 десятинами, зберігали свою власність. Хоча цього ніхто не оголошував, проте це стало мовчазним визнанням того, що приватні землевласники України виробляють більше зерна з більшою ефективністю.[109]

У 1919 році хліб для Леніна все ще залишався більшим пріоритетом, ніж переконування українців у перевагах колективного господарювання. Щоразу, коли обговорювали питання, пов’язані з Україною, він виявляв особливу стурбованість, «при кожній згадці про Україну Ленін запитував, скільки було зерна і скільки вже взяли».[110] У цій одержимості його підтримував Олександр Шліхтер, більшовик-революціонер, якого наприкінці 1918 року було призначено народним комісаром продовольства в Україні. До початку 1919 р. Шліхтер уже взяв під особистий контроль кожну особу, організацію та установу, пов’язану з виробництвом продовольства в Україні.[111] Шліхтер походив з Полтави і вважав, що його Батьківщина має необмежений потенціал продовольства, але споживати його повинні не тільки українці: «Ми ставимо собі завдання виділити сто мільйонів пудів хліба [1 600 тонн], щоб розподілити його розверсткою... 100 мільйонів для зголоднілої Росії, для Росії, котрій знову доводиться переживати загрозу нового ворожого вторгнення зі Сходу. Ці 100 мільйонів — цифра колосальна... Багата Україна, хлібна Україна — наша: не буде голодувати московський пролетаріат...».[112]

Ці цифри було взято з неба; пізніше у Шліхтера проситимуть 50 мільйонів пудів, але зменшення плану нічого не дасть, він не зміг близько дістатися і до цієї цифри.[113] Шліхтер також не мав змоги купувати зерно. Як згадував один спостерігач, селяни відмовилися здавати свою продукцію лінивим мешканцям міста в обмін на «керенські гроші» (валюту, створену в лютому 1917 року) або українські карбованці: «Малоймовірно було віднайти помешкання, в якому б не громадились лантухи з цими непотрібними папірцями».[114] Селяни охоче обмінювали би хліб на одяг або реманент, але в Росії виробляли мало товарів. Тож Шліхтер не

1 ... 12 13 14 ... 146
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"