Читати книгу - "Роксолана"

зміг почути його голосу в серці, душі. Час минув – три безкінечних для Хасекі дні. У розпачі очікувала вона зустрічі із Сулейманом, розуміла, що не змогла потішити його. Замість сина, якого обоє чекали, – дівчинка. Нарешті султан звелів написати фірман, у якому нарікав новонароджену дитину Міхрімах – ніжна, як місяць. Показав усім, що задоволений своєю султаншею, як завжди. Молився за те, щоб швидше одужала його Хуррем.

Почувала султанша себе погано, але після такої підтримки швидко здолала недугу. Злі язики знов приписали доброту султана й швидке одужання Хуррем її чарам. Так само як і його дедалі більшу прихильність до цієї жінки. Сулейман з нетерпінням чекав на зустріч з нею й невдовзі знову милувався зі своєю любою Хуррем. Те, що мало бути її поразкою, оберталося на перемогу. «Замість сподіваного пониження мало настати ще більше піднесення» (2). То була майже остаточна перемога над всемогутнім володарем. Султан сумував за Хуррем і тоді, коли вона була поруч. Солодкий біль, від якого Сулейман не бажав позбутися. А коли хтось завдавав їй болю, відчував його, як особистий, тільки помножений на сотні, тисячі. Розлуки ставали нестерпними.

В одну з таких розлук султан одержав радісну звістку про народження ще одного сина. Надіслав Хуррем подарунки, серед них – великий рубін, свій улюблений камінь. Змучена жінка як могла раділа прояву уваги й любові падишаха. Діти стали її порятунком, її надією. Добре, що народився ще один хлопчик. Не довго роздумуючи, Сулейман нарік його Селімом на честь свого славного батька. Рудоволосий, крикливий, він ніби з перших хвилин свого життя стверджував своє султанське походження. Усі казали – викапана матір, тож буде щасливий.

Загадкова жінка піднялася ще на одну сходинку. Вона вперто просувалася вперед, розуміючи, що попереду на неї чекає або високий політ, або страшне падіння. Вірила у свою щасливу зірку. Поводилась обережно, бо розуміла, скільки довкола ворогів, підступу, – всі ладні повзати у неї в ногах, але кожен залюбки донесе, оббреше й буде радіти її смерті. За своє недовге життя вона зрозуміла, що друзі часто забувають про твоє існування, а вороги – ніколи. Так і не інакше.

Султанша народжувала своєму господарю синів, які з'являлися на світ до строку. Наступний, Баязид, був названий на честь Сулейманового діда. «Хлопчик був смаглявий, схожий на свого великого батька, над пупиком повитухи побачили в нього малесеньку родимку і зраділо проголосили: «Буде великим чоловіком!» В Османів, де трон успадковував старший із чоловічих нащадків, знищуючи всіх інших, таке віщування було ледь не святотатством, але що могли вдіяти мудрі повитухи, бачачи перст Божий?» (2).

Сулейман відчував безмежне щастя. У покоях своєї улюбленої Хасекі ставав недоступним для державних справ, для самого Бога й радів цьому. Ця жінка поступово стала для нього найдорожчим подарунком долі. Султан поводився, як чоловік, засліплений любов'ю. У полоні пристрасті не міг помітити змін, які відбувалися з його маленькою Хуррем, як вона виривається на волю й будує своє життя, якого не було до неї тут, в Османській імперії.

Зміни, що відбувалися, були дійсно значні. Усі звикали, що султанша мала замки на дверях, як заведено в її країні, ходила з відкритим обличчям, мала при собі собачку, яку мусульмани вважають за нечисту тварину. Приймала у своїх покоях учених, поетів, полководців, малярів та будівельників, чужих майстрів, що малювали її портрети, – річ незнана на Сході. Усі відвідувачі були в захваті від її розуму, мудрого ставлення до світу. Задоволення, яке залишалося після спілкування із султаншею, дивувало й захоплювало. Нововведення лякали жінок, які звикли жити за іншими правилами.

Чоловік, який входить до кімнати гарему, було нечуваним зухвальством, але ніхто не наважувався відверто висловити обурення, аби не накликати на себе гнів великого султана. У прийомних покоях Хуррем гості стали чимось цілком звичним, хоча в інших крилах гарему панувала мертва тиша, загрозлива, сповнена заздрощів. Вони чимдалі ставали більшими, проте боялися виходити з викриття. Людська злоба вичікувала слушного часу, щоб напасти на свою жертву зненацька й спробувати знищити її. Інколи деякі відвідувачі втомлювали Хуррем, втім султанові вона не хотіла говорити про це, щоб він бува всім не заборонив приходити до неї. Адже багато хто з них були цікавими і потрібними їй людьми.

Закохано дивився на свою Хуррем султан, намагався збагнути, звідки в його серці стільки поваги до неї – так, не тільки любові, але й поваги. Раптом зрозумів, що в цій жінці нема страху. Його боялися, він – нікого, а тепер поруч з ним жінка, яка не боїться його, від якої кожної миті можна чекати чогось несподіваного – так, як і від нього! Вони немов зліплені в одне. Сулейман відчув від того величезне вдоволення. Дивне почуття проросло й пустило глибоке коріння в його душі. Не було у світі нічого, що б султан не зміг зробити для цієї жінки.

Він хотів від неї ще дітей. Для нього їх народження було доказом існування глибоких почуттів. Ніколи не відчував такої ніжності в серці. Давно була забута пристрасна Махідевран – так, ніби ніколи й не було тієї жінки в його житті. Тільки для сина ще залишився куточок в серці несамовито закоханого чоловіка. Хуррем була згодна: діти – плоди любові. Народжувала й молилася, щоб всемогутній Аллах відвернув нещастя від роду падишаха. Але ще один її син помер у дитинстві.

У той час Сулейман був у поході на Угорщину. Відчайдушний воїн мав захищати інтереси імперії. Довгі криваві походи розлучали Роксолану з султаном, а він, маючи досить серйозні підстави для початку наступної кампанії, був у розпачі від самої думки про розлуку з коханою. Військо повинно воювати, народ – приймати те, що відбувається, з розумінням, бо кожний похід султана – це захист пам'яті предків, а для широкого світу – покарання невірних. Сулейман дужче, ніж в усіх попередніх походах, нудьгував за Хуррем. Мріяв про якнайшвидше повернення до неї, щоб оточити її турботою й любов'ю.

Радість від перемоги над Угорщиною потроїлася, коли султан отримав повідомлення про народження сина. Як завжди, надіслав святковий фірман, даруючи хлопчикові ім'я Абдаллах. Та сталося непередбачуване: прискакали гінці з сумним повідомленням: дитина померла, не проживши й трьох днів. Маленький Абдаллах відійшов у вічність. Султан мерщій повертався до Стамбула. Він розумів, що, як ніколи, потрібен дружині.

Хуррем тяжко занедужала. Мати важко переживала втрату дитини. Бачила в цій смерті кару за те, що зрадила віру, продала душу. Смерть відібрала невинне дитя – вона ніби глузувала над витривалістю Роксолани і