Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Люсі доклала всіх зусиль, щоб не виявити збентеження.
– Я знаю, ви подумали, що я пхаю носа, куди не слід, – весело сказала вона. – Але мені спало на думку, чи не можна якось використати це місце, скажімо, вирощувати шампіньйони для ринку абощо. Усе тут, схоже, неймовірно занедбане.
– Це провина хазяїна. Він не витратить жодного зайвого пенні. Тут ще треба було б найняти двох чоловіків і хлопця – тоді я міг би утримувати сад у належному порядку, але він і чути про це не хоче. Скільки я доклав зусиль, щоб умовити його купити моторну косарку. Він хотів, щоб я голими руками косив усю траву, яка росте перед будинком.
– Але ж якби вкласти певні гроші, то господарство могло б давати прибуток, хіба ні?
– Таке господарство вже не дасть ніякого прибутку – воно надто занедбане. Та й не потрібен йому ніякий прибуток. Він дбає лише про те, щоб заощаджувати гроші. Бо надто добре знає, що станеться після того, як він помре: молоді джентльмени продадуть нас так швидко, як тільки зможуть. Вони тільки й чекають, коли він уріже дуба. Кажуть, по його смерті їм дістанеться купа грошей – таке, принаймні, я чув.
– Він, певно, дуже багатий? – запитала Люсі.
– «Галантерейні товари Крекенторпа» – ось джерело їхнього багатства. Цю фірму заснував старий джентльмен, батько містера Крекенторпа. То був надзвичайно практичний чоловік, так усі розповідають. Збив собі статок і збудував цей маєток. Кажуть, він був твердий, як ніготь, і нікому не прощав образи. Але попри все він був щедрий і великодушний, його не можна назвати скнарою. Кажуть, обидва сини розчарували його. Він дав їм освіту й виховав джентльменами – Оксфорд та все інше. Але вони були надто джентльменами й не захотіли займатися бізнесом. Молодший одружився з актрисою, а потім розбився в автомобільній аварії, коли сів за кермо п’яний. Старшого, який тепер тут живе, батько ніколи особливо не любив. Той здебільшого жив за кордоном, купував там безліч поганських статуеток і надсилав їх додому. Він не любив свої гроші, коли був молодий, ця хвороба опанувала його десь уже під старість. А з батьком він не ладнав ніколи, так мені, принаймні, розповідали.
Люсі вдавала, ніби слухає цю розповідь лише з чемним інтересом, але насправді намагалася не пропустити жодного слова. Старий садівник прихилився до стіни й наготувався продовжити свою сагу. Він явно більше любив працювати язиком, ніж лопатою або садовими ножицями.
– Він помер перед війною, це я про старого джентльмена кажу. Жахливий був у нього характер. Не терпів, щоб йому заперечували.
– А після того як він помер, сюди приїхав наш сьогоднішній містер Крекенторп і став тут жити?
– Атож, він зі своєю родиною. Діти на той час уже підросли.
– Але ж… О, я зрозуміла, ви говорите про війну 1914 року?
– Та ні. Він помер 1928 року, ось що я мав на увазі.
Люсі здалося дивним, що садівник сказав «перед війною», маючи на увазі 1928 рік. Сама вона цей рік так не охарактеризувала б.
– Я думаю, вам уже хочеться повернутися до своєї роботи, – сказала вона. – Не дозволяйте мені відривати вас від ваших обов’язків.
– Та яке там відривання, – пробурчав старий Гілмен без найменшого ентузіазму. – Уже поночіє. Працювати при такому світлі – лише очі псувати.
Люсі повернулася в дім, оглянувши по дорозі березовий гай та купку азалій.
Вона побачила, що Емма Крекенторп стоїть у холі й читає листа. Вечірня пошта щойно надійшла.
– Мій племінник завтра приїде – зі своїм шкільним другом. Кімната Александера над ґанком. Ту, що поруч із нею, ми надамо в розпорядження Джеймса Стодарта-Веста. Вони користуватимуться ванною навпроти.
– Гаразд, міс Крекенторп. Я простежу, щоб кімнати приготували.
– Вони приїдуть вранці, перед ланчем. – Вона завагалася. – Думаю, вони будуть голодні.
– Звичайно, будуть, – погодилася Люсі. – Може, зготувати їм ростбіф, як ви гадаєте? І пиріг із патокою?
– Александер дуже любить пиріг із патокою.
Двоє хлопців приїхали наступного ранку. Обидва мали гладенько зачесане волосся, підозріло янгольські обличчя й досконалі манери. Александер Істлі мав русяве волосся й сині очі. Стодарт-Вест був темноволосий і в окулярах.
Під час ланчу вони поважно розмовляли про події в спортивному світі, обговорювали найновіші науково-фантастичні романи на космічні теми. У ці хвилини вони були схожі на старих професорів, що втяглися в дискусію про знаряддя палеоліту. Поруч із ними Люсі почувалася зовсім юною.
Ростбіф зник за мить, а від пирога з патокою не залишилося жодної крихти.
Містер Крекенторп пробурчав:
– Так ви все з’їсте в моєму домі, і мені доведеться голодувати.
Александер докірливо подивився на нього своїми синіми очима.
– Якщо ти, діду, не можеш дозволити нам м’ясо, то ми готові їсти хліб із сиром.
– Не можу дозволити? Я можу його дозволити. Але не люблю марнотратства.
– Ми нічого не змарнотратили, сер, – сказав Стодарт-Вест, дивлячись на тарілку перед собою, яка була очевидним підтвердженням його слів.
– Ви, хлопці, з’їдаєте кожен удвічі більше, аніж я.
– Ми в такому віці, коли в нас формуються тіла, – пояснив йому Александер. – Ми потребуємо багато білків.
Старий щось пробурчав у відповідь.
Коли обидва хлопці відійшли від столу, Люсі почула, як Александер вибачливо сказав своєму другові:
– Не звертай уваги на мого діда. Він дотримується дієти чи чогось подібного, і це іноді робить його досить химерним. До того ж він неймовірно скупий. Я думаю, це в нього якийсь комплекс абощо.
Стодарт-Вест відповів тоном розуміння:
– Я маю тітку, яку переслідує думка, що вона стає банкрутом. А насправді в неї купа грошей. Це така патологія, сказав лікар. Ти маєш футбольного м’яча, Алексе?
Прибравши зі столу й вимивши посуд після ланчу, Люсі вийшла з дому. Вона чула крики хлопців на далекій відстані, на моріжку. Вона пішла в протилежному напрямку, по головній під’їзній дорозі й наблизилася до того місця, де росли густі хащі рододендронових кущів. Вона почала оглядати їх дуже ретельно, відгортаючи листя й зазираючи досередини. Вона переходила від куща до куща, намагаючись не пропустити жодного, і тицяла під кожним биткою для гольфу, коли раптом чемний голос Александера Істлі примусив її здригнутися.
– Ви щось шукаєте, міс Айлесберроу?
– М’ячик для гольфу, – відразу відповіла Люсі. – Кілька м’ячиків, правду кажучи. Я тренувалася з ударами биткою протягом кількох днів і втратила багато м’ячів. Маю надію, що сьогодні знайду бодай кілька з них.
– Ми вам допоможемо, – чемно запропонував свої послуги Александер.
– Це дуже люб’язно з вашого боку. Я думала, ви граєте у футбол.
– Неможливо довго грати у футбол, – пояснив їй Стодарт- Вест. – Стає дуже жарко. А ви часто граєте в гольф?
– Я дуже люблю цю гру. Але в мене мало вільного часу.
– Я бачу, його у вас майже немає. Адже ви тут готуєте їжу, чи не так?
– Так.
– Це ви зготували сьогодні ланч?
– Так, я. Він був смачний?
– Атож, він був дуже смачний.
– Фантастично смачний, – сказав Александер. – У школі нас годують жахливою їжею, геть сухою. Я люблю, коли яловичина рожева всередині.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поїзд о 4.50 з Педдінгтона», після закриття браузера.