Читати книгу - "Брат на брата"

- Євгене Петровичу!

— Я тут, — озвався Корецький. Якiв уже бачив його.

— Принiс вам обiд…

— Спасибi!.. Сiдай!..

Якiв положив вузлик пiд катрагу, а сам сiв зараз же бiля Корецького на купi мокрої соломи. Учитель пильнiше глянув на його блiде обличчя й помiтив, що губи в його почали нервово тiпатися i враз буйнi краплистi сльози одна за одною покотилися в парубка по обличчю.

— Якове, чого ти? — спитався Корецький. — Що ще сталося?

— Нi, нiчого, — одповiдав, ледве вимовляючи, Якiв. Нiчого…

— Чого ж ти плачеш?

— Був у школi.

I, зiпершися лiктями в колiна, вiн обхопив лоб руками i, так похилившися, тихо, мовчки плакав…

I Корецький почув, як i в його щось пiдкотилося до горла, так само почали тремтiти губи й перша пекуча сльоза скотилася по обличчю на холодну землю.

Сидiли вдвох, ученик i вчитель, i мовчки плакали…

Затихли. Обом стало мов трохи нiяково несподiваних слiз i обидва мовчали якийсь час.

Перший загомонiв Якiв — розказував, що тепер дiється в Ладинцi.

Погромники вчора величалися, пиячили й репетували ввесь день, але сьогоднi якось притихли й не вилазять iз своїх дворiв. Вiн стрiв Валюшного на вулицi, — той одвернувся, похнюпившись, i швидко проскочив далi: сором було в вiчi дивитися.

Уже є звiстки про погроми й по iнших селах. У Солтиковi погромили й зарубали сокирою лiкаря за те, що вiн «демократ», трохи не вбили вчительки, а тодi пiшли й погромили пана; хотiли й його вбити, та заздалегiдь утiк. Тодi солтикiвцi пiшли до своїх сусiд у Горобейку та разом з тими погромили й горобейського пана. Кажуть: «усi пани проти царя: виб'ємо їх до ноги, тодi вся земля наша буде». А пани побiгли до губернатора, щоб посилав до їх козакiв.

А в їх з Ладинки козаки вже поїхали. Петро чув, як вони гомонiли промiж себе на вулицi, що вчитель, мабуть, уже втiк поїздом. Може їх погнали вже туди, де панiв громлять; а може згодом i знов наскочать, але все ж хоч пару день можна дихнути без їх.

Усе товариство тяжко засмучене. Сьогоднi збираються прийти сюди, — хочуть усi бачити свого вчителя…

А Корецький слухав його й од того щирого голосу ставало мов легше на серцi, мов присипляла тая розмова огидний безперестанний бiль у душi.

— Я вам принiс обiдати, — нагадав Якiв, показуючи на вузлик.

— У мене ще й те цiле, що Петро дав, — сказав, ледве всмiхаючися, Корецький.

— То ви нiчого не їли? Вже другий день? Та ви ж охлянете!

— Не хотiлося…

— Давайте зараз обiдати, бо й я не обiдав, а на полудень нам принесуть.

Вiн заходився хазяйнувати: розiслав рушник, порозкидав на йому їжу… Корецький почув, що й йому хочеться їсти, i справдi став обiдати…

Пообiдали. Якiв допитувався, чи болить рана на головi й радив лягти вiдпочити: адже вночi вiн не спав i знов нiч у вагонi їхати. Корецького справдi хиляла знемога. Лiг на солому i швидко заснув твердим, спокiйним сном…

Прокинувся, глянув на небо крiзь дверi, — було вже нерано.

— Якове! — гукнув.

— Ми тут! — озвався той збоку.

Корецький вийшов i побачив з Яковом Петра й Панаса.

Вони прийшли недавно i дожидалися, що скоро й iншi товаришi понадходять. Справдi — трохи згодом прийшов Iван Петренко, навiть з жiнкою — веселою бiлявою молодичкою, колишньою школяркою. Сидiли гуртом i переказували, що знали, про вчорашнi подiї на селi, а Корецький розказував, що було з ним у школi. Новi приходили по одному, по-двоє: треба було берегтися, щоб не помiтили погромники цих сходин. Помалу посходилися… Не прийшло шестеро: двох зовсiм не було на той час у селi, одного забули сповiстити, а троє… не знати чого не прийшли… Та про їх не хотiли зараз думати…

Сидiли купкою й стояли, гуртуючися коло Корецького — все молодi щирi обличчя; старiших з бородами було тiльки п'ятеро, а серед їх Панас, один з найприхильнiших…

Петро говорив до Корецького, i його поважне, трохи старе обличчя ставало мов ще старiше вiд смутку, що й на його налягав.

— Оце ви, Євгене Петровичу, їдете од нас, а ми зостаємося… Як сироти… Самi виннi: не доглядiли вас як треба, не дали вам помочi… Так сталося, що й не схаменулися, а вже лихо набiгло… Не гнiвайтеся на нас за те, Євгене Петровичу!..

— Не гнiваюсь, — тихо й щиро промовив Корецький, — бачу, що не можна було iнакше…

— Та воно б може й можна було, — одказав Якiв, — якби ми були кращi…

— Та вже не вернеш!.. — зiтхнув Панас. — Тiльки вже не думайте, Євгену Петровичу, що як воно так трапилось, то це через те, що ми перемiнилися, не тi стали… Нi, як уже ви нам показали стежку, то нехай хоч i колесом нас переїде, то ми свого не покинемо, будемо таки добиватися…

— Тiльки ви навчiть нас, — казав далi Петро, — як нам без вас бути, як купи вдержатися й що робити…

— Все розкажiть, що робити!.. Як з чорною сотнею воювати!.. — загомонiли товаришi…

— I де ви будете, скажiть, щоб ми знали, як до вас добитися, коли треба буде…

I тодi почалася довга розмова про те, що та як треба робити. Держатися купи, нi в якому разi не рiзнити, а дружно йти тим самим шляхом, що й досi… Не давати себе збити з того шляху нiкому — пам'ятаючи, що поки не буде справжньої волi, доти нiчого не можна зробити для добра народного… Скрiзь ширити такi думки, свiдомiсть… Погромний чад оцей, — вiн мине, як i всякий чад… А як чад розвiється, визволенi вiд його голови знову могтимуть розумiти добре слово. Корецький поясняв права, якi списано в манiфестi, розказував, як добиватися, щоб усе те заведено в життя… Навчав, як знайти його самого в Києвi…

Тiсно купчилися коло його, пильно слухали, ловлячи кожне слово. Почували себе винними перед ним i хотiлося спокутувати свою провину ще бiльшою, щирiшою працею коло того дiла, про яке вiн їм казав. Вiрили в його; i огнем великого жалю, вiри й надiї сяли очi цим двом десяткам людей, зiбраним коло свого гоненого вчителя — нишком, серед лiсу…

Смеркалося, як почали розходитися… Цiлувалися на прощання, не знаючи, коли побачаться з учителем та чи й побачаться… Розходилися по одному, по двоє, щоб не помiтили ворожi очi…

Мовчки дивився їм услiд Корецький, як покривалися вони помiж деревами, i старе почування надiї i сили вже починало грiти його своїми теплими хвилями…

Тiльки Якiв зостався з ним, — мали