read-books.club » Наука, Освіта » Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря 📚 - Українською

Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

128
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря" автора Олена Бачинська. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 97
Перейти на сторінку:
володінь, наполягаючи на подальших нападах кримців на українські землі.

За своїми катастрофічними наслідками в історії Києва погром 1482 р. цілком може бути порівнянним з фактично повним знищенням міста 1240 р. під час Батиєвої навали. У синодику Києво-Печерського монастиря, який почав відновлюватися через деякий час після руйнації, згадано, що попередній монастир «изгорел пленением киевским безбожного царя Менкирея им поганими агаряны; тогда и сию божественную церковь опустошиша, и все святне книги и иконы пожгоша». Цікаво при цьому зазначити, що місцеві церковні інтелектуали продовжували прихильно ставитися до московських князів, ймовірно, не підозрюючи про справжню роль Івана III у спаленні рідного міста.

Казимір IV, зі свого боку, доклав чимало зусиль для того, щоб відбудувати спалений Київ і замиритися з Менглі Гераєм. Для цього він відіслав відновлювати місто маршалка Богдана Саковича, забезпечивши його значними ресурсами — 40-тисячним військом і 20 тисячами будівельників. До хана ж було відправлено посольство, яке пропонувало вважати київський погром неприємним непорозумінням, а точніше — «Божим гнівом за гріхи», який спіткав Київ немов би незалежно від участі Менглі Герая у спаленні міста. Казимір пропонував якнайшвидше відновити мирні відносини: «Што ся тое дело межи нами стало — над Києвом, ино то стало ся Божий гнев за грех, хотя бы и ты, царю, тому помощником не был — однако было тому городу гореть и тым людя погибнуть, коли на них Божий гнев пришел. А с Божеє ласки, у нас єсть городов и волостей, и людей досить. Ты пак прислал посла и указал речи свои, што с нами хочешь жить по тому, как и отец твой и хочешь нам прислать сына своего — ино коли твой сын будет у нас, тогды будем за одно».

Така політика мало допомогла Казимірові — після київського погрому набіги кримців на українські землі стали практично щорічними. Захоплюючи численний ясир, спалюючи села і міста, татари загрожували часом дійти аж до Кракова. Наприкінці XV—XVI ст. не минало й року без вторгнення татарського війська на Поділля, у Подніпров’я, на Волинь, у Галичину, Малу Польщу, Білорусь і навіть далеку Литву. Показовою є сама лишень хронологія найбільш значних набігів цього часу, не враховуючи середніх і малих чапулів і беш-башів, що траплялися постійно: 1485—1487 рр. — Поділля, 1488 р. — Київщина і Мала Польща, 1490 р. — Волинь і Галичина, 1493 р. — Київщина, 1494 р. — Поділля і Волинь, 1496 р. — Волинь, 1497 р. — Волинь, Київське Полісся, Брацлавщина, 1498 р. — Галичина, Підгір’я, Поділля, 1499 р. — Белзьке воєводство, поділля, Брацлавщина, 1500 р. — Берестейщина, Київщина, Волинь, Галичина, Мала Польща, 1502 р. — Волинь, Берестейщина, Галичина, Мала Польща, Покуття, 1503 р. — Чернігово-Сіверщина, Полісся, Поділля, Покуття, 1505 р. — Білорусь, Литва, Берестейщина, Поділля, Галичина.

Набіги тривали й пізніше, і не дивно, що внаслідок їх регулярності та інтенсивності значна смуга прикордонних з Диким Полем земель практично знелюдніла. Михайло Грушевський писав з цього приводу: «Ні печенізький погром, ні половецька гроза XI в., ані походи Бату не обіймали такої величезної території ані дорівнювали інтензивністю своєю руїнним наслідкам сеї нової грози... Трудно собі навіть представити всю глубину нещастя, в яке впали українські землі, і всю соромотність безрадности державних чинників супроти нього».

Близькість і доступність українських земель робила їх пріоритетним об’єктом для нападу кримців. Це добре розуміли у Москві. Певний час, щоправда, Менглі Герай намагався вести подвійну гру, переконуючи короля через послів у тому, що він бажає зберегти традиційне «братство» і жити так, «як жив цар Ач-Герей з великим королем польським і великим князем литовським». Він навіть встиг у першій половині 1480 р. укласти з Казиміром союз за формулою: «Хто буде цареві (Менглі Гераю) супротивник, то той і великому королеві (Казиміру) супротивник; а хто великому королеві супротивник, той і цареві супротивник». Однак це не могло тривати довго, і вже восени 1480 р. кримському хану довелося виправдовуватися за свій набіг на Поділля, а московська сторона все наполегливіше вимагала дотримання умов московсько-кримського договору в частині, скерованій проти Казиміра.

Слід зазначити, що саме в цей час, у 80-ті рр. XV ст., на міжнародній арені остаточно затвердилося означення підвладного Манглі Гераю улусу як Кримського ханату. Так, в офіційному дипломатичному листуванні Москви з татарами назва Таврійського півострова Кримом, а татарського державного утворення, розташованого на півострові, Кримським ханатом, з’являється не раніше кінця XV ст. До цього використовували означення на кшалт «у Орді у Менглі-Гірея». Ця термінологічна обережність, ймовірно, була пов’язана з тим, що поява нового татарського державного утворення вважалася певний час питанням ще не вирішеним остаточно, через що московські дипломати зосереджували свою увагу на особі правителя, а не на підвладній йому державі.

Після безрезультатного, але загалом стратегічно програшного для Великої Орди стояння на Угрі хан Ахмед повернув назад і був убитий своїми давніми ворогами — сибірським ханом Іваком і ногайським беєм Ямгурчі. Спадкоємці Ахмед-хана — «Ахматові діти» — брати Сеїд-Ахмед, Муртаза і Шейх-Ахмед знайшли прихисток у Менглі Герая, який забезпечив їх усім необхідним. Гостинність, однак, виявилася даремною. Сеїд-Ахмед II, ставши зрештою ханом Великої Орди, здійснив 1485 р. спустошливе вторгнення на півострів. Приводом для нього стало звільнення брата Муртази, якого Менглі Герай утримував як почесного заручника. Кримський хан був розгромлений і, поранений під час бою, втік до фортеці Кирк-єр. Муртазу було звільнено, однак Сеїд-Ахмед продовжив похід, бажаючи підкорити собі увесь півострів. Обманом було захоплено давню татарську столицю Старий Крим (Солхат), мешканцям якої загарбник спочатку пообіцяв недоторканність. Коли ж вони, довірливо відкривши ворота, впустили вояків Сеїд-Ахмеда, він зрікся своїх слів і сплюндрував місто.

За цих украй несприятливих для Менглі Герая умов лише допомога з боку османських турок могла врятувати кримського володаря. Коли Саїд-Ахмед спробував вимагати у турок здати Кафу, турецький генерал-губернатор міста Касим-паша влаштував йому масштабну демонстрацію сили, наочно показавши силу фортечних і корабельних гармат. Татари, які не мали раніше справи з важкою артилерією, злякалися і почали відступати, а Менглі Герай завершив вигнання ворожого війська з Криму, відбивши у нього всю здобич і полонених. «Ахматовим дітям» довелося залишити Крим, однак вони продовжували панувати у степах, постійно загрожуючи півострову новими можливими нападами.

За таких умов союзний договір з Іваном III був дуже важливим. Великий московський князь писав 1485 року до кримського хана про те, що «посылал в Орду уланов и князей и казаков всех, колко их ни єсть в моей земле. И они под Ордою были все

1 ... 12 13 14 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"