Читати книгу - "Що ховається у сутінках. Антология"

ряд червоних конусів із міжнародними попереджувальними знаками. Незалежно від того, якою мовою ви говорили, сенс був зрозумілий: «Далі починається смерть». Одразу за конусами червоніли ряди прапорців, що позначали місцезнаходження кількох мін, їх поставили, аби зайвий раз підкреслити серйозність попередження. Але група підготовки позначила прапорцями лише ті міни, які перебували найближче до місць, куди могли зайти люди. За міською площею, імовірно (і навіть найімовірніше), було ще чимало давно забутих вибухових пристроїв.

За двадцять ярдів[5] від кордону безпечної зони лежали понівечені уламки гелікоптера ООН, який вибухнув під час евакуації міста. За тривалий час обпалений, покручений метал устиг заіржавіти.

Поруч із гелікоптером стояла підбита вантажівка. Спущені шини, кузов і кабіна в дірках від уламків саморобного вибухового пристрою, який її зупинив. Поруч зяяв вибитими вікнами будинок із цегляними стінами, поцяткованими слідами куль.

Витираючи з чола піт, Стівен подивився на групу, із якою подорожував. Люди фотографували, щось записували, жартували різними мовами, стоячи поряд із монументом на честь загиблих під час попередніх військових конфліктів у цій країні. Сама ідея того, чим вони займалися в цьому спустошеному місці, здавалася божевільною.

— Гадаю, ви могли б зробити трохи більше знімків, містере Фотограф? — запитав Рик, переписавши в блокнот кілька імен з монумента.

Стівен зрозумів, у якому ключі Рик вирішив писати свій репортаж, і почав знімати фотографії, які проілюстрували б його якнайкраще: високий пам’ятник, знятий із низької точки, залишки дерев’яного паркана, що колись оточував міську площу, обвуглені скелети згорілих будинків. Коли виходило, він розміщав у кадрі чотири бетонні вежі, які бовваніли вдалині.

Взагалі-то, за допомогою функції наближення у фотоапараті він добре роздивився стару електростанцію. Рослинність острова вже розбуяла, майже приховавши будівлі, а незабаром плющ і виноград обплетуть і башти.

Стівен відвернувся та сфотографував іржаву машину, яка стояла з відчиненими дверцятами посеред вулиці. Сидіння майже знищила негода, а із заднього вікна вивищувалася квітуча рослина. Непоганий знімок, але нічого особливого. Усе це він уже бачив тисячу разів.

— О’кей, час повертатися до транспорту, — із сильним акцентом проголосив начальник медіа-групи. — Коли поїдемо, спробуйте уявити, як було тим містянам, яких рятували від неминучої загибелі на таких от гелікоптерах.

— Зробив фотографії, які хотів? — запитав Рик, ховаючи записник перед перельотом назад до Зеленої Зони, де вони мали переночувати на базі.

— Так, вистачить, — відповів Стівен. Він стояв біля монумента, поки всі інші слухняно рушили на вулицю, що вела до поля за межею міста, на якому, гудучи потужними двигунами, чекали готові до зльоту гелікоптери.

Він був останнім, хто залишився на зарослій міській площі. Зробивши наостанок іще один знімок самотніх залишків зруйнованого гелікоптера, він розвернувся і пішов назад крізь високу траву.

Коли наблизився до порепаної дороги з міста, у траві блиснув відбитим сонцем якийсь предмет. Стівен присів, підібрав срібний ланцюжок із хрестиком і, роздивляючись, підняв його над головою. І ланцюжок, і хрестик були, схоже, дуже старими — імовірно, родинна коштовність, що передавалася від матері до доньки.

Стівен поклав ланцюжок до кишені й озирнувся, сподіваючись побачити Рика, який чекав на нього, але група вже наближалася до вершини пагорба за два квартали. Ніхто не помітив його відсутності.

Стівена накрила легка хвиля паніки, але він раптом виявив, що не може поворухнутися. Ноги наче перетворилися на мармурові стовпи, і він не розумів чому.

Йому здалося, що подих вітру приніс із собою чийсь голос. Хтось із групи кликав його? Ні, звук ішов із-за спини.

Він подивився в бік електростанції й побачив її.

Маленька дівчинка.

Вона стояла посеред вулиці, у широко розплющених очах — жах. Коли їхні погляди зустрілися, вона стояла нерухомо за декілька футів від вантажівки.

Вона була така сама реальна, як будь-яка людина, яку досі бачив Стівен. Він повернувся до журналістів і працівників ООН, які квапливо піднімалися на пагорб.

— Гей, зачекайте хвилину! — заволав він. Потім застрибав і замахав руками. — Гей, хлопці!

Ніхто не відгукнувся. Очевидно, за ревінням двигунів гелікоптерів вони просто не чули його.

— Будь ласка, допоможіть мені, — промовила дівчинка.

Стівен кинувся до краю площі, де стояли червоні конуси та попереджувальні знаки. Там уважно придивився до тротуарів і вулиці між ними.

Сотні мінометних снарядів падали на цю вулицю під час війни, і вирви від вибухів поступово наповнилися брудом. Ці ділянки бруду — деякі великі, деякі маленькі, деякі завширшки з усю вулицю, — схоже, були оточені мінами. Принаймні, на це вказували червоні прапорці.

Стівен знову повернувся до групи людей на вершині пагорба.

— Гей! — закричав він, стрибаючи і розмахуючи руками як навіжений.

Люди рухалися, ніби вже забули про існування міста.

— Будь ласка! — жалісно схлипнула дівчинка.

Стівен розумів, що не можна гаяти ані хвилини. Зробивши глибокий вдих, він вийшов за конуси та попереджувальні знаки, уважно стежачи за тим, щоб ноги ступали на тверду бруківку. Повільно наблизившись до дівчинки, він став на коліно, щоб бути з нею одного зросту. Шкіра її була брудна, очі розчахнуті.

— Мені потрібна допомога, — промовила вона дуже тихо, немов боялася підвищувати голос.

— Іди сюди, — сказав Стівен, беручи її маленьку руку. В яскравих блакитних очах дівчинки стояли сльози. Тонка шкіра туго обтягувала кістки. — Я відведу тебе до гелікоптерів, і ти полетиш у безпечне місце.

— Ні! — Дівчинка висмикнула руку, але не тікала.

— Нам треба йти негайно, інакше не встигнемо.

— Я не можу.

— Чому?

Тріпотливою рукою дівчинка вказала на пошарпані тенісні туфлі в плямах крові. Вона стояла на невеликому горбку бруду, дещо прогнутому під її вагою.

— Я почула, як там клацнуло, — прошепотіла вона.

— От лайно.

Стівен підвівся і подивився на вершину пагорба. Він нікого не побачив, але почув дедалі гучніше ревіння гелікоптерів, які вже готувалися злетіти.

У паніці він, не думаючи, ступив крок, мало не побіг, але потім згадав, де перебуває, і зупинився, наче прикипів. Між ним і безпекою були численні ями, наповнені брудом, червоні прапорці поруч із площею й конуси з застережними знаками, відвернутими від нього. Він, безумовно, перебував не на тому боці безпечної зони.

— Будь ласка, не кидайте мене, — прошепотіла дівчинка.

— Я маю покликати на допомогу. Не рухайся, гаразд? Ні на дюйм. Обіцяю, я не кину тебе тут.

Швидкими, але акуратними кроками він рушив уперед, ретельно обминаючи місця, де, на його думку, були заховані міни. Погляд не відривався від дороги,