Читати книгу - "Нічний черговий"

На годиннику було близько третьої. Ті двоє, що вранці були у Друсака, зараз наближаються до «Св. Августіна», бажаючи поставити деякі запитання і знаючи, як виривати відповідь. Я струсив попіл з сигари й тихенько посміхнувся. Що ж, це мій найкращий день за багато років, подумав я.

Сплативши по рахунку, я вийшов з ресторану, знайшов невеличке фотоательє і сів, щоб знятися. Фотограф сказав, що знімки будуть готові о пів на шосту, і я пішов подивитися французький фільм. «Треба звикати до звучання мови», — подумав, зручніше вмощуючись у кріслі і з насолодою вдивляючись у краєвиди з Сеною.

Коли я повернувся до готелю із знімками в кишені (я видавався на них зовсім юним), було близько шостої. Тому я пішов прямо в бар. Букмекер сидів один за столиком у кутку і пив молоко.

— Як мої справи? — запитав я.

— Жартуєте? — недовірливо зиркнув на мене той.

— Ні. Чесно.

— Ви виграли, — відповів букмекер. Отже, срібний долар виявився надійним талісманом. Віщай і надалі, Оракуле. Мій борг людині з «Св. Августіна» скоротився на шістдесят доларів. Загалом не такий уже й поганий засіб убити час по обіді.

Букмекер журився.

— Ви попали в ціль. Наступного разу скажіть і мені, звідки ви одержуєте інформацію. А до того ж цей нікчема Морріс: навіщо ви йому підказували? Це схоже на образу.

— Я — друг трудящої людини, — пожартував я.

— Трудящої людини! — Букмекер пирхнув. — Дозвольте, приятелю, дати вам пораду щодо цієї трудящої людини. Не залишайте ваш гаманець там, де він його може помітити. І ваші вставні зуби теж.— Він дістав з кишені кілька конвертів, перегорнув їх, віддав один мені, а решту поклав назад.— Тридцять шість десяток,— сказав він.— Порахуйте.

Я відклав конверт.

— Не треба, — мовив я. — Я бачу, що ви — чесна людина.

— Так,— букмекер сьорбнув молока.

— Можу я вас почастувати?

— Я п'ю тільки молоко, — заперечив букмекер, зригнувши.

— Як людина з хворим шлунком ви вибрали не ту професію, — зауважив я.

— Балакайте, балакайте. Ви будете ставити на сьогоднішній хокейний матч?

— Навряд, — відповів я йому. — Я не справжній гравець. На все добре, приятелю.

Букмекер нічого не відповів.

Я приступив до стойки бару, випив віскі з содовою і вийшов у вестибюль. Коридорний Морріс стояв біля конторки.

— Я чув, ви багато виграли,— спитав він.

— Не так, щоб дуже багато, — недбало кинув я. — От якби це щодня так... Ви теж поставили?

— Ні,— відказав коридорний. Це була людина, якій сама брехня давала насолоду. — Я був зайнятий роботою.

— Даремно, — мовив я. — Бажаю удачі наступного разу.

На обід у ресторані готелю я з'їв біфштекс, викурив ще одну сигару, попиваючи каву з бренді, потім піднявся в свій номер, роздягнувся і ліг. Я проспав дванадцять годин і прокинувся, коли сонячне світло вже залило кімнату. Мене не мучили ніякі сни і взагалі я не спав так міцно з тих часів, коли був малим хлоп'ям.

5

Уранці я склав свої речі й сам відніс їх до ліфта. Мені не хотілося більше зустрічатися з коридорним Моррісом. Виписуючись, розрахувався тими грошима, що їх виграла для мене Глорія на перегонах у Гайалі. У дверях готелю я обережно озирнувся, але не помітив нікого, хто міг би на мене чекати або піти за мною. Я сів у таксі і поїхав на автобусну станцію, звідки мав дістатись до Вашінгтона. Кому спаде на думку розшукувати людину, яка щойно вкрала сто тисяч доларів, на автобусній станції?!

Спочатку я збирався зупинитись у готелі «Мейфлауер». Під час свого перебування у Вашінгтоні я надумав був користатися усім найкращим, що може запропонувати це місто. Але, за словами портьє, готель був переповнений. Після розмови з ним у мене склалося враження, ніби для того, щоб оселитись у готелі в ньому центрі влади, потрібно бути обраним кудись на виборах або, в крайньому випадку, призначеним на якусь посаду самим президентом. Я вирішив купити нове пальто. Утім, портьє виявився доволі ввічливим, щоб порадити мені зупинитись у готелі за одну милю звідси. Там завжди бувають вільні номери, сказав він, але таким тоном, ніби говорив про свого знайомця, який завжди ходить у несвіжих сорочках.

Портьє мав рацію. Там були вільні номери. Будинок готелю був новий, він весь виблискував хромом і яскравими фарбами і скидався на мотель на одному з великих шляхів Америки. Я зареєструвався під власним ім'ям, відчуваючи, що в цьому місті мені не потрібно вдаватися до хитрощів і лишатись анонімом. Згадуючи все чуте про злочини на вулицях столиці, я поклав свій гаманець у сейф готелю, взявши з собою на денні витрати тільки сто доларів. Уникайте місць, де скупчились урядові заклади. Небезпека причаїлася на їхніх порогах. Так «Сетердей Найт Спешл» формулювала останній закон.

Останнього разу я був у Вашінгтоні в 1969 році, коли возив республіканців із Вермонту на урочистості з нагоди вступу Ніксона на посаду президента. Вони багато пили під час польоту, а мені довелося провести більшу його частину в суперечках із сенатором від штату Вермонт, який під час другої світової війни був пілотом на «В-17» і час від часу поривався правити моїм літаком. Я не був ні на церемонії інагурації, ні на балу, хоча республіканці й дістали мені квиток. Тоді я вважав себе демократом. А тепер я вже не знав, за кого я.

День вступу президента на посаду я провів в Арлінгтоні. Можливо, це був і найдоречніший спосіб вшанування вступу Річарда Ніксона на посаду президента Сполучених Штатів.

На кладовищі був похований один з Граймсів — мій дядько, який помер у 1921 році від надмірної дози хлорного газу в Арденнському лісі. Мене самого ніколи не поховають в Арлінгтоні. Я не був ветераном війни. Для корейської кампанії я був занадто молодий, коли ж настав час В'єтнаму, я вже працював у авіації і не спокусився стати добровольцем. Я ніколи не був забіякою, навіть у дитинстві побився тільки один раз, і, хоча й почував себе патріотом і радісно салютував національному прапору, війни мене не вабили. Мій патріотизм аж ніяк не спрямований