Читати книгу - "Жизня"

Пенсію приносять справно, ніхто її в тебе не забирає й навіть не просить, її можна витратити на що схочеться. Хочеться зазвичай у магазин, іноді частину віддати синовій дружині — грошей завжди в усіх родинах не вистачає, і ця родина теж не виняток. Решта — на книжку, так треба. Ти це робиш, і сім’я, в якій ти живеш, це робить. Так треба, так надійніше.

Через день приносять газетки, їх можна почитати. Іноді кличуть дивитися телевізор у спільну кімнату. Їсти гукають регулярно. По суботах лазня і «Вам нічого не треба випрати?». Вечорами можна молитися, стоячи на колінах у старій нічній сорочці. Уночі — мочитися в літрову банку, — ходити на вулицю в туалет темно й холодно.

Ще можна писати листи — таким же бабусям, але далеко-далеко — й іноді отримувати відповіді. З роками листів слалося й отримувалося все менше.

Усі ці заняття займають небагато часу. Решту часу можна сидіти у своїй кімнаті біля вікна й дивитися. Усе видно: хто прийшов, хто пішов, хто підходив до хвіртки з того боку, хто виходив із цього, хто пройшов вулицею, хто проїхав. Вулицю, щоправда, видно погано, хвіртку краще, та зате вікно велике, зі шторами. За ними можна іноді ховатися, аби не бачили, що ти за всіма дивишся.

І отак дванадцять років. Так, дванадцять років… Дванадцять років бабуся прожила зі мною в одному домі. Що я про неї знав? Нічого. Вона про мене? Ще менше. Чи розмовляли ми з нею? Так. Про що? Ні про що. Вона чіплялася іноді зі своїми старечими розмовами, а вони мені були ні до чого, і я втікав од них або просто втікав. Вона була не дуже розумною, трохи противною, досить огрядною і старою, і я не любив її. Чи любила вона мене? Не знаю. Тоді я про це не думав, я був молодий, щуплявий, місцями розумний і трохи вихований, тому я не ображав її, а терпів. І тишком підсміювався. У цій родині всі з неї підсміювалися й часто дратувалися — через якусь причину або без причини. Вона надто не страждала, але й щасливою не була.

Онучка вийшла заміж, стала жити окремо, невдовзі в неї з’явилася дитина — правнук. Онучка з чоловіком мешкали неподалік і приходили часто в гості з візочком, в якому було дитинча. Дитинча було ще дуже мале й тому постійно спало, але бабуся все одно виносила зі своєї кімнати стільчик і швиденько всідалася поруч із візочком — це називалося «доглядати за онуками». Потім дитина підросла, і її доглядала вже синова дружина, яку жартома і через її новий статус теж почали звати бабусею. А старій бабусі правнука не доручали, їй узагалі мало що доручали в цьому домі — раптом щось не те зробить, а синовій дружині це не сподобається. Та бабуся все одно щось та примудрялася зробити — і, звісно ж, неправильно, і, звісно ж, синовій дружині це не подобалося.

Щовечора відбувалася відточена до нюансів і практично зведена до обряду розмова про посуд:

Люсю, йди, я помию посуд.

Та я помию, що там мити.

І так кожного вечора, кожного дня, так у всьому — тихе мовчазне неприйняття й терпіння, а не повага й терпимість. А бабуся не ображалася. Вона виросла й прожила все життя в селі, читала по складах, була проста, не дуже розумна, трохи огрядна й стара, до того ж вона починала вже погано чути. Здоров’я в бабусі було добре, вона практично ніколи не хворіла, однак на здоров’я скаржилася часто, особливо на серце, — але це нікого особливо не турбувало.

А потім одного тихого літнього дня її син помер, і вона сиділа на лавці у дворі кам’яного будинку й плакала; її очі були червоні, а долоні постійно плескали по колінах. Увечері прийшли люди, всі її жаліли, їх було багато. Вони жаліли всю цю родину, і бабусю зокрема, і їй було приємно, що на неї звертають увагу.

Жизня пішла далі. Вона не скінчилася. Життя взагалі ніколи не закінчується, навіть коли з нього хтось відходить. Бабуся почала частіше забувати імена й дати, чайник на вогні, відкриті воду й газ. Вона не почала частіше хворіти, та почала гірше почуватися, ще дужче постаріла і завдавала все більше клопоту. Онук давно вже жив у місті, правнук підріс і ходив до школи, він ще менше за інших цікавився справами бабусі. А вона жила сама (точніше — вдвох із дружиною сина) і їй було вже давно за вісімдесят. Дружина сина теж старіла й хворіла — і їй ставало все тяжче доглядати непотрібну і нелюбиму людину.

Так минуло ще кілька років, останній рік — під фрази: «Вона тепер мені ніхто… Я не можу більше її глядіти… Їй там буде краще… Там працює знайома, там добре…»

Зборів і голосування не було, була мовчазна згода. Одного дня бабусю та її речі зібрали й повантажили в легкове авто. Сказали, що везуть у лікарню. Бабуся зраділа, вона на той час була вже майже не при тямі. Її відвезли в будинок престарілих. Туди ж перевели її пенсію, віддали її документи — і у нас не стало більше бабусі.

Я жив у тому ж місті, де була ця лікарня, завів родину, дітей. Бабусю якщо й згадував, то рідко, ніколи про неї не питав і ніколи не хотів її побачити. Мені було соромно й неприємно. Я не любив її, вона була стара, трохи противна, огрядна й не дуже розумна. Я намагався не думати про неї й практично забув. Мама провідувала її спершу дуже рідко, а потім і геть перестала — вона сама тоді вже була швидше стара, ніж молода, швидше хвора, ніж здорова.

Про бабусю в нашій родині більше не розмовляли. Минуло скількись років, хтось наче сказав, що вона померла. Хто й кому сказав, було не зовсім зрозуміло, та ніхто не з’ясовував, і всі якось продовжували жити далі. Потім минуло ще кілька років — і раптом зателефонували з лікарні для стареньких і сказали, що, мовляв, ваша бабуся нещодавно померла, то чи ховатимуть її родичі? Родичі відповіли, що ховатимуть, хоча їм начебто казали, що… та, власне, нехай, скоро приїдемо. Онук із онучкою поїхали забирати свою бабусю з будинку престарілих. Побачивши санітарок, які пили чай із цукерками в ординаторській, онучка вдягла на обличчя скорботу й назвала прізвище. Онук пішов у морг упізнавати тіло. Її вивезли на візку, вона лежала на боці — дуже стара, вся скорчена й висохла. І онук не впізнав своєї бабусі, він упізнав тільки одяг. Та він нікому нічого не сказав, а мовчки переклав із санітаром дуже легке тіло в домовину. Віко забили цвяхами зразу. Катафалк у вигляді жовтого автобуса з чорною смужкою повіз бабусю назад у село — у землю, до сина. Онук тримав домовину, щоб її не трусило. Водій поспішав, могилу закопали швидко, з людей нікого не було, була листопадова мряка.

У мене є ще одна бабуся. Вона живе далеко-далеко, їй уже багато-багато років. Я її бачу вкрай рідко, та все одно трішечки, але люблю. Вона хоч і стара та дивакувата, але весела й добра. Вона дуже маленька й сухенька, а тепер ще й дуже хвора, від неї купа клопоту, бо в голові в неї вже все плутається. Вона живе зі своєю донькою, за сумісництвом моєю тіткою. Тітка теж уже давно швидше стара, ніж молода, і швидше хвора, ніж здорова. Вони весь час сваряться.