Читати книгу - "Кров зірваних зірок, Ксана Біла"

Коли перші блискавиці Кер’наара розітнули небо над Арел’тааром, саме місто захиталося. Не від страху — від вибору. Мури тріщали, але не падали. Бо в них, як і в Леї, тепер жила двобутня воля.

Каель стояв поруч. В його очах — вогонь. Не магія, не страх. Любов. 

Тиха, рішуча, смертельна.

— У тебе є план? — запитав він, стискаючи руків’я меча, кованого з уламків її сну.

— Ні, — зізналася Лея. — Але я маю тебе.

Вони обмінялися поглядом. У ньому було все — перше “люблю”, перше “пробач”, перше “прощавай”.

Перші вартові Кер’наара вийшли з розломини між світами. Вони несли в собі сліди зірок, що зникли. І кожен — частинку зради.

Вони не говорили. Вони не мали чого сказати. Вони били.

Каель кинувся в бій першим. Його меч світився сріблом. Лея — за ним. Її магія змішувалася з тінню й світлом, кожен жест — пісня, кожен удар — танець.

І тоді… перша кров.

Каель зітнув ворога — і з того не витекла кров. А пам’ять. Розірваний голос. Чийсь спогад про дім. Про сестру. Про Лію. Це були люди. Колись.

— Вони не винні, — прошепотіла Лея.

— Але їх не можна зупинити… — відповів він.

І тоді один з вартових прорвався.

Каель побачив удар. Він не встиг думати. Він встиг любити.

— ЛЕЄ!

І закрив її собою.

Світ завмер.

Удар пронизав йому груди.

Її руки — вже червоні. Справжня кров. Його.

— Ні… ні, ні, Каелю… — голос Леї став шепотом, що хотів кричати.

Каель усміхнувся. Слабо. Ледве.

— Я обрав тебе… ще до початку. І тепер — знову.

Вона стискала його. Магія виривалась з неї, але нічого не могла зробити. Не проти такого.

— Я тебе зцілю… Я все зміню…

— Не треба... Він поклав пальці їй на щоку.

— Не жертвуй собою… за мене. Бо ти — єдина, хто може зупинити його. І тоді…

— Я тебе люблю, Лєє з крові зірок.

І він перестав дихати.

Небо потемнішало.

Лея підвелася. Повільно. Її магія текла з очей. Її серце — тріскалось.

І вона підняла очі до Кер’наара.

— Ти забрав його в мене. Але я — не зламане серце. Я — серце, яке б’ється попри все.

І магія вибухнула.