Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

— Ми на місці.

— А що тут сталося?

Перед ними тяглося прямокутне бетонне поле, обмежене щербатими рештками шлакоблокових стін.

— Економічна криза. Ще до війни. Так і не добудували. Трохи далі на захід починаються цілі квартали, розмічені дорогами, саме полотно, без будинків, без нічого.

— Скільки людей на місці?

— Дев'ятеро, якщо без тебе. І без медиків.

— Яких іще медиків?

— Від «Хосаки». Мааси ж у нас по біоштуках виступають, так? Треба знати, чим вони нашого хлопця нашпигувати встигли. Для цього «Хосака» облаштувала невеличку нейрохірургічну операційну з трьома асами в білих халатах. Двоє з компанії, третя — кореянка, в чорній медицині була на обох фронтах. Медичний фургон там, у тій довгій будівлі, — Конрой показав рукою, — де трохи даху лишилось.

— Як доправили на місце?

— Привіз у вантажному контейнері з Тусона. Вдали, що зламалися. Викотили, закотили під дах. Усі разом. Хвилини за три впорались.

— Мааси, — повторив Тернер.

— Ага, — Конрой вимкнув турбіни. — Довелось ризикнути, — додав він, коли раптом запала тиша. — Мабуть, не помітили нас. Водій наш сидів скиглив на вухо диспетчеру своєму по радіо: типу якийсь там сраний радіатор закипів і лагодити довго. Мабуть, перехопили, послухали. А ти знаєш кращий спосіб?

— Ні. Це ж клієнт захотів. Але зараз ми сидимо просто під носом у їхніх розвідсистем...

— Золотко, — Конрой самозакохано чмихнув, — може, ми з тобою чисто погоцати нашвидку стали. Чисто розважитись дорогою до Тусона. Тут часто посцяти спиняються, ти знав? — Він зиркнув на наручний годинник «Порше». — Треба там за годину бути, вертоліт забрати на берег.

— А потім на платформу?

— Ні. По літак твій у сраку драний поїду. Доведеться самому.

— От і добре.

— Моя б воля, я б екраноплан сухопутний узяв. Лишив би трохи далі, доки Мітчелла не побачимо. Якраз би сюди долетів, коли медики його почистять, а тоді вкинули б у вантажний відсік і відійшли до кордону, в бік Сонори...

— Ага, на дозвуковій швидкості. Я проти. Зганяй у Каліфорнію й візьми мені нормальний літак. Так і бачу, як наш малий звідси відходить на винищувачі, яких уже й не випускають.

— А за штурвал кого?

— Мене, — сказав Тернер і показав на гніздо за вухом. — Там інтерактивна система, повна інтеграція. Вони тобі його продадуть разом із програмою, і я напряму врублюся.

— Не знав, що ти літати вмієш.

— Не вмію. Але тут аса не треба, тут до Мехіко два рази впасти.

— А ти в нас досі хуліган, так? Подейкують, тобі там у Нью-Делі хрін відірвало, чув такі плітки? — Конрой розвернувся до Тернера обличчям і холодно вишкірився.

Тернер витягнув куртку з-за сидіння, забрав із кишені пістолет і набої й уже було поклав куртку назад, як Конрой озвався:

— Краще візьми. Тут до біса холодно ночами.

Тернер потягнувся до ручки, що піднімала дах, а Конрой завів двигун. Говер трохи піднявся над землею, злегка хитнувся, коли Тернер відкинув дах і вибрався назовні. Усе сліпучо-біле від сонця, повітря — мов гарячий оксамит. Витягнув із кишені синьої робочої сорочки темні окуляри, що лишилися з Мексики, вдягнув їх. На ногах — тропічні камуфляжні штани й білі водонепроникні мокасини. Коробку розривних поклав в одну зі стегнових кишень. Револьвер у правій руці, під лівою пахвою — згорнута куртка.

— Іди до довгої будівлі, — гучно сказав Конрой крізь ревіння двигуна. — На тебе чекають.

Тернер зістрибнув у добіла розжарене горнило пустельного полудня, а Конрой піддав обертів і повів «Фокер» назад до шосе. Тернер простежив, як той віддаляється на схід, його контури зморщуються й опливають, спотворені жаром від землі.

Коли говер зник, запала тиша — ані звуку, ані шурхоту. Тернер розвернувся до руїн. Щось мале й гранітно-сіре чкурнуло між каменів.

Зубчасті рештки стін починалися десь за вісімдесят метрів від шосе. Колись цей простір був парковкою.

Ступив кроків п'ять — і спинився. Море накочується, хвилі здіймаються й гупають м'якими, глухуватими вибухами. Револьвер у руці — надто великий, надто справжній — розігрівався від сонця.

Немає ніякого моря, ніякого моря, — казав він собі, — його тут не чути. Пішов далі, підошви мокасинів ковзали уламками старовинних шиб, тут і там приправлених коричневими й зеленими крихтами пляшкового скла, поіржавілими млинцями кришечок, прямокутниками розплющених алюмінієвих банок. Над острівцями низької посохлої трави звивалися комахи.

Кінець. Не буде нічого. Тут. Застиг час.

Він знов спинився, напружено подався вперед — так ніби силкувався розгледіти й віднайти назву того, що здіймалося всередині. Чогось порожнистого.

Цей торговий центр не просто мертвий — мертвонароджений. Готель на мексиканському березі бодай трохи пожив, сезон чи два.

За парковкою стіна шлакобетону — дешевого й бездушного — завмерла в чеканні.

Побачив їх у вузькій смузі тіні під сірою стіною. Сиділи навпочіпки. Троє. Запах кави почув іще до того, як помітив товариство довкола закопченого кавника, непевно прилаштованого на конфорці крихітного примуса. Звісно, він якраз мав би каву внюхати — на нього ж чекали. Інакше тут не було би нікого, а невдовзі він би якось тихенько, майже природно загинув.

Двоє чоловіків, одна жінка. Потріскані, запилюжені техаські чоботи. Джинси такі затерті й заяложені, аж, мабуть, воду відштовхують. Нестрижене вигоріле волосся бородатих чоловіків зібране в пучки шкіряними шнурками. У жінки волосся розчесане на проділ точно посередині, туго заплетене на потилиці, обличчя обвітрене, рубцювате. До стіни припертий древній мотоцикл «БМВ» — полущений хром, облізла фарба, тут і там розмиті плями нанесеного балончиком сіро-жовтого пустельного камуфляжу.

Тернер відпустив руків'я свого «Сміт-Вессона», дав йому повиснути на вказівному пальці так, щоби дуло вказувало назад і вгору. Один із чоловіків підвівся, блиснув дешевими зубними протезами.

— Тернер. Я Саткліфф.

Трохи чути акцент, ніби австралійський. Глянув на інших двох:

— Передовий загін?

— Передовий, — підтвердив Саткліфф, поліз у рот засмаглими пальцями й витягнув пожовклу капу з металевими коронками. Власні зуби білі й ідеально рівні. — Ти Шове вивозив від айбіемів до міцу, а ще, кажуть, Семенова забрав із Томська.

— Це запитання?

— Я в марракешському айбіемі відповідав за безпеку, коли ти готель підірвав.

Тернер зустрівся з ним поглядами. Очі яскраво-блакитні, спокійні, погляд відкритий.

— І тобі це заважатиме?

— Та