Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

Але готичні на таке велися, їм аби в кого вмикатися. Трусяться, ногами тупають і взагалі поводяться, зовсім як ті деревні щури. Це в Леона гаряча новинка, мабуть, вирішив Боббі.

Ліворуч від нього — подалі від симстиму — стояло двоє дівчат із Проектів, чиє химерне вбрання різко виділялося на монохромному готичному тлі. Довгополі чорні фраки наопашки, під ними тісні жилетки з цупкого візерунчастого червоного шовку, поли пишних білих сорочок закривають ноги аж до гомілок. Темні обличчя сховані під широкими брилами капелюхів, розцяцькованих старовинним золотом — шпильками, амулетами, зубами, механічними годинниками. Боббі крадькома спостерігав за ними; такий одяг собі можуть дозволити тільки люди з грішми, але коли полізти, сраку так надеруть, що забудеш, як звали. Якось Дві-На-День приходив із Проектів у крижано-блакитному плюшевому прикиді з діамантовими пряжками при колінах, так ніби просто перевдягтися не мав часу, — але Боббі й бровою не повів, удав, ніби технар у шкірянці, як завжди, бо второпав, що широта поглядів — це для діла життєво важливо.

Спробував уявити, як підходить до них увесь такий спокійний — і одразу до справи: «О, ви, леді, напевне знаєте мого доброго приятеля, містера Дві-На-День?». Та вони були старші, вищі, і в їхніх рухах відчувалося почуття власної гідності, яке спантеличувало. Скоріш за все, сміятимуться, а йому цього чомусь зовсім не хотілося.

А хотілося йому зараз — і то дуже сильно — якоїсь їжі. Намацав крізь джинси кредитний чип у кишені. Мабуть, треба піти на той бік вулиці й сендвіч узяти... А тоді згадав, чого тут опинився, і спроба заплатити чипом одразу здалася невдалою ідеєю — якщо його під час набігу засікли, то й номер чипа вже мають, і коли він скористається ним зараз, то засвітиться в кіберпросторі, засяє в баррітаунській мережі, мов той ліхтар на порожній темній трибуні стадіону. Була й готівка, та нею за їжу не розплатишся. Мати готівку не протизаконно, просто ніхто не платить нею за законні штуки. Доведеться шукати собі готичного з чипом, дати йому нових єн на потрібну суму, скоріш за все, за грабіжницьким курсом, а тоді змусити заплатити за їжу. І як, чорти б їх побрали, він отримає решту?

Може, ти просто висадився на рівному місці, казав собі Боббі. Він не знав напевне, що його відстежують, а база, яку він узяти хотів, цілком собі безпечна, ну, чи мала бути безпечна. Саме тому Дві-На-День і казав йому чорною кригою не перейматися. Бо хто захищатиме якесь там ванільне порнокіно програмами зі смертоносною віддачею? Все як мало бути; він іде й тягне кілька годин оцифрованого кіно — нового, яке ще не дістати на підпільному ринку. Це ж не та штука, за яку вбиватимуть...

Але хтось-таки спробував. І сталося ще дещо. Щось зовсім інакше. Він видерся сходами з Леонового підвалу. Ясно, що про матрицю він знає небагато, але про такі стрьомні штуки й не чув... Є якісь байки про духів, це так, і багато хотдожників клянуться, що всіляке в кіберпросторі бачили, але він таких уважав просто вілсонами, які вмикалися й напилюжувались, а в матриці з галюцинаціями все добре, як будь-де...

Може, саме це й сталося, подумав Боббі. Голос той просто супроводжував умирання — коли кардіо рівна, мозок вигадує якусь божевільну дурню, аби тільки тебе заспокоїти, а там, де база лежить, щось сталося — може, напруга впала в мережі, й тому крига відпустила його нервову систему.

Може. Але напевне він не знав. Чужий на цьому районі.. Останнім часом невігластво почало допікати, бо заважало робити необхідні ходи. Раніше він не замислювався, наскільки мало взагалі будь про що знає. Насправді аж до того, як став хотдожником, Боббі думав, ніби про все знає скільки треба. Готичні такі — саме тому вони лишаться тут і всі мізки собі пропилюжать, когось із них казуали підріжуть, зрештою скількись відсотків тих, хто не зносився, доросте до того, щоби стати наступним поколінням дітородних, здатних купити житло мешканців Баррітауна, і все почнеться наново.

Боббі був мов дитя, котре виросло біля океану й приймало його як щось саме собою зрозуміле (він сам так приймав небо над головою), але не знало нічого про течії, прокладання курсу чи примхи погоди. Він грався з декою в школі, й та, мов екскурсійний автобус, возила його безмежними далями простору, який не був простором, а був нескінченно складною узгодженою галюцинацією — матрицею, кібер-простором, де розжарені корпоративні ядра палають, мов неонові наднові, а дані такі щільні, що можна схопити сенсорне перевантаження, бодай насмілившись розгледіти щось, окрім контурів.

Та, почавши хотдожити, він зрозумів, наскільки мало знає насправді про те, як влаштований світ, — не тільки у матриці. Щось перелилося в ньому через край, і він почав цікавитися. Цікавитись і думати. Як усе влаштовано в Баррітауні? Як тримається на плаву його мати? Чому готичні й казуали аж так укладаються в те, щоб одне одного порізати? І чому Дві-На-День чорний і живе у Проектах не як усі?

Дорогою Боббі далі шукав ділка. Білі обличчя, більше білих облич. Живіт почав настирливо видавати звуки, й він згадав про свіжу пачку пшеничних котлеток у домашньому холодильнику — от би засмажити їх із соєю, ще й брикет крилю покришити...

Ідучи повз ятку з пресою, знову глянув на кокакольний годинник. Марша вже точно вдома, блукає лабіринтами стосунків «Важливих людей» — життя тамтешньої головної героїні от уже років зо двадцять перетікало в її голову крізь гніздо в черепі. Факс «Асахі Шімбун» біг собі в крихітній вітрині, й Боббі був досить близько, щоби прочитати перше повідомлення про вибух у блоку А, рівень 3, Ковіна Конкурс Корте, Баррітаун, Нью-Джерсі...

А тоді новину промотало, й от уже далі повідомлення про формальний похорон клівлендського якудзи. Все чітко-стильно. Всі з чорними парасолями.

Боббі ціле життя прожив у квартирі 503, Блок А.

Та неосяжна штука насувається й змітає Маршу Ньюмарк із її «Хітачі». І, звісно, вона мала змести його.

— Час мені змахувати, — почув Боббі свій голос.

— Агов! Друже мій! Ти під пилом, брате? Стій! Ти куди?!

Двоє дінів тільки й устигли провести Боббі поглядами, коли той панічно рвонув геть не розбираючи дороги.

7.ТРЦ

Конрой вильнув із розбитої ерозією стрічки довоєнного шосе, й синій «Фокер» притишив хід. Блідий пил, що здіймався за ними