Читати книгу - "Любов & Рукавичка, Стейсі Мур"

Мері

Я запізнююсь. Я. Запізнююсь.

Відкриваю очі, дивлюся на стелю і сподіваюся, що, можливо, зараз шоста ранку, а все інше було просто сном.

Встаю з ліжка – і відразу ж вдаряюсь ногою об стілець. Це ж треба було поставити його прямісінько посеред кімнати! Але найгірше не це. Найгірше те, що я тільки зараз дивлюся у вікно і бачу… Дощ.

Супер. Значить, вся ретельно продумана "перше-побачення-але-не-побачення" сукня вже не актуальна.

Секунду панікую, потім вирішую, що одягну щось тепліше. Проблема: під тепліше треба інше взуття. Добре хоч, що в мене для дощу тільки одна пара черевиків.

Тепер косметика. Беру олівець для брів… і випадково малюю одну брову довшою за іншу. Виправляю. Тепер виглядаю так, ніби мене ображала життя. Видихаю, переробляю.

Врешті-решт, готова. Виходжу з гуртожитку, дивлюся на годинник і роблю висновок: запізнилась всього на 15 хвилин. Вважається, що прийшла вчасно.

Стів

Гаразд, зустріч через 30 хвилин, у мене є час.

Лежу в ліжку, дивлюся в стелю і обдумую всі можливі сценарії: що сказати, про що говорити, чи можна жартувати про її рукавичку, чи вона досі думає, що я психопат, який збирає загублені речі дівчат.

І поки думаю… засинаю.

Прокидаюся за 20 хвилин до зустрічі.

"Та чорт!"

Вдягаю спортивний костюм, тому що: а) він підходить до будь-якої погоди, б) в мене немає часу вигадувати щось інше, в) я ледачий.

Коли прибігаю до гуртожитку, дивлюся на годинник.

"Так… Я запізнився. Але якщо Мері ще немає, значить, я прийшов вчасно."

Через дві хвилини вона з’являється. Від неї віє запахом паніки і парфумів.

— "Ой, привіт!" — вона поправляє капюшон. — "Я трішки запізнилася…"

— "Та ні, це ти змусила мене відчути, що я прийшов вчасно."

— "О, то ти теж запізнився?"

— "Ні. Я стратегічно переніс час зустрічі в голові на 15 хвилин пізніше, і тепер все ідеально співпало."

— "Ага, так і працює студентська логіка?"

— "Сто відсотків. Наприклад, якщо не здавати курсову вчасно, її просто називають «несвоєчасною роботою», а не провалом."

Вона сміється.

— "Ну що, йдемо?"

Я розкриваю парасольку.

— "Що?!" — вона виглядає шокованою. — "У тебе є парасолька?!"

— "Так. А що, це заборонено?"

— "Та ні, просто… я вперше бачу хлопця, який її носить."

— "А, це тому що всі хлопці хочуть виглядати суворо і мокро."

— "Ти маєш на увазі… брутально?"

— "Ні. Саме мокро."

По дорозі до кафе повз нас проїжджає машина і обливає мене брудною водою.

— "Ну клас."

— "Герой," — сміється Мері. — "Врятував мене від неминучого обляпування."

— "Так, але хто врятує мене?"

Мері

Стою перед меню і дивлюся на два варіанти: горіховий раф чи карамельний лате.

Стів посміхається:

— "Ти вибираєш напій, як обирають майбутню професію."

— "Ну а що? Це важливе рішення!"

— "То бери щось випадкове. Найкращі речі трапляються випадково."

— "О, тоді я випадково виберу те, що ти п’єш, і якщо воно буде жахливим, я тебе звинувачу."

Він бере свої улюблені шоколадні круасани, я — печиво з малиною.

Поки п’ємо каву, говоримо про навчання, про викладачів, які дають завдання, ніби ми більше ніде не вчимося.

— "А в тебе є хоч один нормальний викладач?"

— "Є. Але мені здається, що він ще не зрозумів, що працює в нашому університеті."

— "Чому?"

— "Бо кожен раз, коли заходить на лекцію, виглядає здивованим, що бачить нас там."

Стів сміється, і я ловлю себе на думці, що це найприємніший сміх, який я чула за останній час.

Стів

Дощ нарешті припинився, коли я проводив її до гуртожитку.

— "Дякую за зустріч. Було класно," — каже вона.

— "Та, я теж так думаю."

Вона йде в кімнату, а я залишаюся стояти.

Тільки зараз розумію…

"Чорт! Ми не обмінялися номерами!"

Стукаю в двері.

Вона відкриває.

— "Щось забув?"

— "Та, здається, так. Номер телефону?"

Мері сміється: