Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Камені, що співають
Море мовчало.
Не звичайне мовчання — а як тиша стародавнього храму, де кожен звук віддається гулом. «Сріблястий Ворон» рухався новим, незнаним маршрутом, прокладеним магічною картою Перлини. Вузькі протоки між голими скелями, хвилі, що не граються — а слухають. Тут навіть чайки не літали.
Навколо здіймалися Літрійські Брами — високі, темно-сірі скелі, вкриті лишайником, мов зранені гіганти, що століттями тримають небо на плечах. Їхні вершини губилися у тумані, а нижні уступи зникали в темних водах, де, здавалося, щось стежить за кожним рухом весла.
Корабель ковзав повільно, вітрила були наполовину згорнуті — кермували обережно, боячись зачепити щось невидиме. Тягуча напруга струменіла повітрям. Не було вітру. Не було шуму. Лише рипіння дерев’яних з’єднань корпусу і тихий, майже нечутний шелест карти, яку Кайла тримала в руках на носі судна.
— Тут щось не так, — прошепотала вона. — Вода… ніби заглушена.
— Як мертвий дзвін, — відповів Картан, знявши капелюха. — Боги не люблять ці місця.
— І ці місця не люблять богів, — пробурмотіла Джейн, стискаючи арбалет.
* * *
Увечері, коли «Сріблястий Ворон» зупинився між двома скелями, схожими на зруйновані вежі, команда зібралася на нижній палубі. Кайла розгорнула Перлину, і з її глибини виступило світло, що відкинуло силуети на стіни. Усередині — рухома мапа: шлях до Забутого Амфітеатру тепер був чіткіший.
— Наступне місце — Камені, що співають, — сказала вона. — Стародавня споруда цивілізації творців. Там ми зможемо активувати другий сегмент Серцевини. Але...
— Але? — перепитав Ейрін, нахилившись ближче.
— Ці камені... вони колись співали. А тепер — мовчать. Легенди кажуть, що тиша — це теж пісня. Але для тих, хто не готовий її почути, — вона стає пасткою.
* * *
Уночі, коли більшість екіпажу дрімала або чергувала по черзі, щось змінилося. Вода навколо корабля почала світитись слабким зеленуватим світлом. Спершу — як фосфорний пил. Потім — яскравіше, пульсуюче.
— Вони нас знайшли? — тихо запитала Кайла, стоячи поруч з Ейріном на кормі.
— Ні. Це… інше, — відповів він. — Вітер говорить не їхнім голосом.
І раптом почулось… спів. Низький, кам’яний, багатоголосий. Наче скелі самі затягнули древній гімн, повільний, як підйом сонця. Вода навколо пішла хвилями, не загрозливо, а ритмічно, під супровід тієї мелодії.
— Камені, що співають, — прошепотала Кайла. — Ми наближаємось.
* * *
І справді, за кілька годин, у тумані з’явились обриси — велетенське коло зі стоячих каменів, частково затоплених. Їх було двадцять один, і кожен з них мав вигравійовані спіралі та символи, які світились у відповідь на наближення уламку Серцевини в руках Кайли.
— Готуйтесь, — сказав Ейрін. — Тут буде більше, ніж просто пісня.
Він глянув у темряву позаду корабля — йому здалося, що в тумані блиснуло щось сріблясто-чорне. Парус? Вежа? Очі?
Ні, не здалося. Орда знову була поруч.
Вітрила згорнули. «Сріблястий Ворон» завмер на межі — між звичайним світом і тим, що належав іншим часам. Туман розступився повільно, мов завіса перед актом, який не можна було зупинити. І ось — Камені.
Вони здіймалися з води, як кістки гігантського звіра, що колись лежав на дні морському, а тепер повільно воскресав. Високі, вкриті мохом, з потемнілими вирізами символів, що пульсували м’яким внутрішнім світлом. Деякі були майже цілі, інші — зламані, ніби їх зруйнували давно, але щось утримувало від остаточного знищення.
— Це… не просто споруда, — прошепотала Кайла, коли човен командою почав рухатись до кола. — Це… механізм. Живий.
Її голос тремтів, але не від страху — від відчуття, що десь у глибинах душі прокидалася давня пам’ять.
* * *
В центрі кола стояв вівтар, обвитий морськими водоростями і вкритий символами, які змінювались при погляді — якби хтось намагався вловити конкретний напис, він щезав, змінюючись на інший. Кайла ступила першою, тримаючи уламок Серцевини в обох руках.
Коли вона наблизилась до вівтаря, повітря затремтіло. Камені почали співати.
Не голосом — вібрацією, гулом у кістках, шепотом у свідомості. Це була музика світла і каменю, магії та втрати. Їхній спів збирався в центрі, об’єднуючись у напругу, що тиснула на груди, ніби повітря стало важчим.
Кайла обережно поклала уламок на вівтар — і той загорівся зсередини.
Камені завили.
Спіральні символи на всіх двадцяти одному стовпі одночасно запалали, немов загорілись нитки між світами. Світ навколо зник — лишилися тільки світло і звук. Корабель зник із поля зору, небо стало темним куполом, а вітер завмер.
І тоді з’явився він.
З тіні одного з розламаних каменів виринув чоловік у темному плащі, обличчя його ховалося за сріблястою маскою. Але очі — чорні, бездонні — горіли гнівом і пізнанням.
— Ка’і Лаерін, — промовив він низьким, рівним голосом. — Дочка спадщини, яку мали стерти.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Орда з мороку, Катя Губська», після закриття браузера.